Непоодинокими є випадки, коли державні виконавці повертають громадянам виконавчі листи у зв’язку з тим, що в них не зазначено реєстраційного номеру облікової картки платника податків. Така ж доля може очікувати постанови в справі про адміністративне правопорушення про накладення адміністративних стягнень, де такі відомості також відсутні.
Чи є правильними такі дії? Спробуємо відповісти на це запитання.
Дійсно, 30 листопада 2016 року набув чинності Закону України № 1404-VIII від 02.06.2016 «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 1404-VIII), положення абзацу 2 пункту 4 частини 1 статті 4 якого передбачають, що у виконавчому документі зазначаються: реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання в установленому порядку відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті) боржника (для фізичних осіб - платників податків).
Судова палата у кримінальних справах ВССУ в своєму листі від 15.05.2013 р. N 101-739/0/4-13 «Про деякі питання зазначення реєстраційного номера облікової картки платника податків у постановах по справах про адміністративне правопорушення», щодо підстав та порядку зазначення реєстраційного номера облікової картки платника податків зауважила на таке.
Згідно із підпунктом "ґ" пункту 3.3 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року N 512/5 (Наказ N 512/5), зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за N 489/20802, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія і номер паспорта можуть не зазначатися в постановах у справах про адміністративні правопорушення, які виносяться на місці вчинення правопорушення або без участі особи.
В інших випадках орган (посадова особа) при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення згідно із статтею 278 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) повинен з'ясувати, у тому числі: чи правильно складено протокол та інші матеріали справи про адміністративне правопорушення; чи витребувано необхідні додаткові матеріали тощо.
Порядок та підстави повернення протоколу про адміністративне правопорушення у КУпАП прямо не визначено. Відповідно до статті 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім'я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу, яка притягається до адміністративної відповідальності (у разі її виявлення); місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків, потерпілих, якщо вони є; пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; інші відомості, необхідні для вирішення справи. Тобто нормами КУпАП не визначено склад відомостей про особу та не встановлено обов'язок зазначати у протоколі відомості про реєстраційний номер облікової картки платника податків. Також відповідно до статті 280 КУпАП такі відомості не віднесено до обставин, що підлягають з'ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення.
Аналіз норм згаданого кодексу дозволяє дійти висновку про те, що зазначення даних реєстраційного номера облікової картки платника податків у протоколі про адміністративне правопорушення не вимагається, а тому справу про адміністративне правопорушення слід розглядати суду й у разі відсутності таких відомостей у протоколі.
Тому відсутність у протоколі про адміністративне правопорушення та інших матеріалах справи відомостей про реєстраційний номер облікової картки платника податків не може бути підставою для його повернення для належного оформлення уповноваженими особами, оскільки вирішення питання про притягнення до адміністративної відповідальності не потребує з'ясування відомостей щодо реєстраційного номера облікової картки платника податків.
Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень є заключною стадією провадження в справах про адміністративні правопорушення. Від того, наскільки своєчасно і повно виконуються постанови, значною мірою залежить ефективність зазначеного провадження, всього інституту адміністративної відповідальності. Постанова про накладення адміністративного стягнення – це виконавчий документ, вона є обов’язковою для виконання всіма державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.
Крім того, як зазначено у пункті 5 Узагальнення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах», згідно з абзацом 2 п. 21 постанови ВССУ № 6 вимоги до виконавчого документа, визначені у ст. 18 Закону № 606-ХІV, є єдиними. Іншими нормативно-правовими актами може бути встановлено додаткові вимоги до виконавчого документа, проте їх звуження не допускається.
Згідно з абзацом 6 п. 21 постанови ВССУ № 6 при невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст. 18 Закону № 606-ХІV, заявникові роз’яснюється право на звернення до суду, який видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність до закону. Зазначене питання вирішується судом на підставі ст. 369 ЦПК, а якщо відсутні відповідні відомості в судовому рішенні, то відповідно до вимог ст. 220 ЦПК.
Відповідні заяви розглядаються у межах розглянутої судом справи.
Так, згідно з ч. 2 ст. 369 ЦПК суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену під час його оформлення або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.
При цьому не повинен змінюватися загальний висновок і суть судового рішення, що виконується.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 26 Закону № 606-ХІV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст. 18 цього Закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону № 606-ХІV у разі відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі п. 6 ч. 1 цієї статті державний виконавець роз’яснює заявникові право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із вимогами ст. 18 цього Закону.
Проблемним для судів було питання оформлення виконавчого листа за відсутності ідентифікаційного коду суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуального ідентифікаційного номера стягувача та боржника (для фізичних осіб – платників податків).
Це пов’язано з неправильними діями державних виконавців, які при цьому застосовували відповідні роз’яснення Міністерства юстиції України.
Переважно державні виконавці за відсутності цих відомостей у виконавчому листі відмовляли у відкритті виконавчого провадження.
Майже в усіх судах перебували на розгляді заяви стягувачів про виправлення помилки у виконавчому листі шляхом зазначення ідентифікаційного номера боржника.
У більшості випадків суди відмовляли у задоволенні таких заяв, виходячи з того, що ці дані суду не відомі, а їх відсутність не може бути достатньою підставою для відмови державного виконавця у відкритті виконавчого провадження.
Інші суди затягували звернення судових рішень до виконання для з’ясування індивідуального ідентифікаційного номера боржника.
Судам при вирішенні зазначеного питання слід враховувати правовий висновок ВСУ, викладений у постанові від 25 червня 2014 року (справа № 6-62цс14), в якому зазначено, що ч. 1 ст. 18 Закону № 606-ХІV містить вимоги до виконавчого документа, у якому, зокрема, має бути зазначено й індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи). Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону в разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 цього ж Закону державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.
Разом із тим п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV надає право державному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.
Тому відсутність у виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника не є підставою для відмови у відкритті державним виконавцем виконавчого провадження.
Узгоджується така позиція ВССУ і з положеннями Закону № 1404-VIII. Так положення статті 18 передбачають, що виконавець зобов’язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.
Таким чином, діючий Закон України «Про виконавче провадження» зобов’язує державного виконавця вживати усілякі заходи для захисту інтересів стягувача, виконувати свою роботу своєчасно, неупереджено та ефективно; надає йому право самостійно одержувати інформацію для проведення виконавчих дій.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Аналізуючи дії державних виконавців, які повертають виконавчі документи у зв’язку з відсутністю в них відомостей про РНОКПП боржника, слід дійти висновку, що має місце використання права всупереч його соціальному призначенню, для досягнення іншої мети, ніж тієї, необхідність досягнення якої передбачав законодавець у процесі формулювання цього правила поведінки, тобто має місце зловживання правом. У результаті подібного зловживання правом завдається суттєва шкода не лише правам, свободам і законним інтересам громадян, а й державі та суспільству загалом, оскільки виникає небезпека руйнації правової системи, ставиться під загрозу стабільність конституційного ладу, спотворюється сутність головних правових принципів, що становлять його засади, порушується встановлений порядок функціонування всього державно-правового механізму, всієї системи конституційно-правових відносин. Має право на існування думка українських науковців, які пропонують розуміти зловживання правом у публічно-правовій сфері як корупційні прояви (дії осіб, наділених публічною владою), які формально не належать до категорії правопорушень, хоча за механізмом впливу на суспільні відносини, антисоціальним характером і суспільно шкідливими наслідками практично збігаються з ними.
Відповідно до чіткої й усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (див. рішення від 19 березня 1997 року у справі "Горнсбі проти Греції", п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi" проти Італії", заява N 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V).
Проблема невиконання остаточних рішень розглядалась у пілотному рішенні ЄСПЛ проти України у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", а також у ряді інших справ проти України, які також розглядались на основі усталеної практики Суду з цього питання.
У п. 53 цього рішення ЄСПЛ зауважив, що держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (див. рішення у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі "Крищук проти України" (Kryshchuk v. Ukraine), N 1811/06, від 19 лютого 2009 року).
У випадку, якщо громадянинові, який є стягувачем в виконавчому провадженні, повернуто виконавчий документ органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання, з тих підстав, що виконавчий документ не відповідає вимогам, передбаченим до нього абзацем 2 пункту 4 частини 1 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження», такі дії державного можуть бути оскаржені в порядку статей 383-385 Цивільного процесуального кодексу України.
Прес-служба суду
_03_03.png)
