Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Узагальнено судову практику розгляду цивільних справ судами Донецької області
встановлення факту народження або смерті особи на території, яка тимчасово не контролюється
органами державної влади за 2016 рік
У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я
судової практики розгляду цивільних справ судами Донецької області
встановлення факту народження або смерті особи на території, яка
тимчасово не контролюється органами державної влади за 2016 рік
П Л А Н
а) підсудність;
б) суб’єктний склад справ;
в) належність та допустимість доказів на підтвердження факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України;
г) резолютивна частина рішення суду про задоволення заяви про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України.
Вступна частина
Положеннями Основного Закону України передбачено, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, а також судочинство визначаються виключно законами України. Статтею 3 Конституції України передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Відповідно до положень статті 55 Основного Закону України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Виникнення особистих і майнових прав громадян, їх зміну і припинення закон завжди пов'язує з настанням чи зміною певних обставин, тобто з юридичними фактами. У більшості випадків вони підтверджуються різними свідоцтвами, довідками та іншими документами, що видаються громадянам в адміністративному порядку. Проте не завжди заінтересована особа має можливість довести документально, що той чи інший факт мав місце (неможливість поновлення втраченого документа або виправлення наявних у ньому помилок тощо). Тому в певних випадках допускається судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Так, встановлення юридичних фактів в судовому порядку має важливе значення для розвитку правових відносин та необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян. Чітке визначення процесуальним законодавством порядку розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, та неухильне дотримання судами процесуальних норм при розгляді даної категорії справ, є гарантією забезпечення конституційних прав громадян.
За дорученням Генеральної Асамблеї ООН та Комісії з прав людини були розроблені і в 1998 році прийняті Керівні принципи з питання про переміщення осіб всередині країни, переклад яких в 2015 році був зроблений на українську мову ГО «Спільнота біженців з Донецька та сходу України» Львів-Київ-Краматорськ.
Оскільки особи, переміщені всередині країни, не перетинають її кордонів і продовжують залишатися під юрисдикцією своєї держави, відповідальність за надання їм захисту і допомоги покладається в першу чергу на національну владу.
Переміщені всередині країни особи є громадянами своєї держави і мають широке коло громадських, політичних, екологічних, соціальних і культурних прав.
Згідно принципу 20 Керівних принципів кожна людина, де б вона не знаходилась, має право на визнання її правосуб’єктності.
Для забезпечення цього права особам, які переміщені всередині країни відповідні органи влади надають всі документи, які необхідні для поваги і здійснення їхніх законних прав, як-то паспорти, посвідчення особи, свідоцтва про народження і свідоцтва про шлюб. Органи влади сприяють, зокрема, у видачі нових документів або заміні документів, втрачених під час переміщень, без будь-яких необґрунтованих умов, як-то вимога повернення на місце звичайного проживання для отримання цих та інших необхідних документів.
Відповідно до ст.ст. 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Навесні та влітку 2014 року відбулося незаконне захоплення АР Крим та деяких районів Донецької та Луганської областей. Частина громадян України, що проживали на цих територіях були вимушені залишити свої домівки, або місця звичайного проживання, зокрема в результаті або для уникнення наслідків збройного конфлікту, повсюдних проявів насильства, порушення прав людини, а частина громадян з різних причин залишилися на цій території.
Статтею 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що внутрішньо переміщена особа має права, визначені Конституцією України та Законами України. Зокрема, на проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання за місцем перебування.
Життя триває за будь-яких обставин і люди продовжують народжуватися та помирати в зоні АТО.
З метою захисту прав людини та врегулювання питання реєстрації народжених на тимчасово непідконтрольній Україні території громадян України та реєстрації смерті фізичних осіб Законом України № 990-VIII від 04.02.2016 року «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України» встановлені особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України.
Цивільний процесуальний кодекс України доповнено статтею 257-1 «Особливості провадження у справах про встановлення факту народження або смерті на тимчасово окупованій території України», яка діє з 24 лютого 2016 року.
Метою цього узагальнення є вивчення практики застосування судами норм законодавства при розгляді справ про встановлення фактів народження або смерті особи на території, яка тимчасово не контролюється органами державної влади, виявлення складних і спірних питань у судовій практиці та законодавстві, надання пропозицій щодо забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права. У ході підготовки аналізу вивчено практику розгляду місцевими судами Донецької області цивільних справ даної категорії за 2016 рік.
Аналіз статистичних даних розгляду судами справ
Згідно статистичних даних за 2016 рік судами Донецької області було розглянуто всього - 92859 цивільних справ, із них: справ окремого провадження – 12040. У зв’язку з тим, що у статистичних звітах не передбачена графа: «про встановлення факту народження або смерті особи на території, яка тимчасово не контролюється органами державної влади», то немає можливості зробити відповідний аналіз статистичних даних справ даної категорії, які перебували у провадженні та були розглянуті судами Донецької області.
В апеляційному провадженні було переглянуто усього справ усіх категорій - 9248, із них справ окремого провадження - 61, у тому числі про встановлення факту народження або смерті особи на території, яка тимчасово не контролюється органами державної влади – 28 справ. З яких по 5 справам рішення залишено без зміни; по 19 справах рішення скасовано, ухвалено нове; по 1 справі провадження закрито.
Для проведення узагальнення з місцевих судів Донецької області надійшло 546 справ. З них про встановлення факту народження на території, яка тимчасово не контролюється органами державної влади - 263 справи, та про встановлення факту смерті особи на території, яка тимчасово не контролюється органами державної влади – 283 справи, відповідно.
Законодавче врегулювання питання встановлення факту народження
або смерті особи на території, яка тимчасово не контролюється
органами державної влади.
Порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення, врегульовано у главі 6 «Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» Розділу IV «Окреме провадження» ЦПК України згідно, з якою суд розглядає спори, зокрема, про встановлення факту народження особи у певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Відповідно до ст. 234 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Таким чином, в основу порядку розгляду справ окремого провадження закладені загальні правила позовного провадження. Оскільки справи окремого провадження мають суттєву специфіку, то провадження у цих справах становлять певний синтез загальних правил цивільного судочинства, правил, які властиві окремому провадженню в цілому, а також правил, які властиві виключно певній категорії таких справ. Специфіка провадження у кожній категорії справ окремо регулюється шляхом встановлення до загального порядку розгляду справ окремих процесуальних винятків та доповнень.
Як вже зазначалося, з метою оптимізації процесу отримання свідоцтв про народження, про смерть для осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, та не мають належних медичних документів, передбачених законодавством України, Законом України від 4 лютого 2016 року N 990-VIII «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України» ЦПК України доповнено статтею 257 1 ЦПК України, що розміщена в главі 6 розділу IV ЦПК України та якою визначається особливості провадження у цій категорії справ.
У контексті визначення того, які райони та населені пункти Донецької та Луганської областей є тимчасово окупованою територією України для цілей застосування зазначених норм ЦПК України, зауважимо, що статтею 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» чітко закріплено, що тимчасово окупованою територією є Автономна Республіка Крим та м. Севастополь. Натомість Постанова Верховної Ради України від 17 березня 2015 року N 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» не містить чіткого та вичерпного переліку назв населених пунктів Донецької та Луганської областей, які визнаються тимчасово окупованою територією України.
Враховуючи те, що норми статті 257 1 ЦПК України спрямовані на забезпечення прав осіб, які проживають на території, де не здійснюють діяльність органи державної реєстрації актів цивільного стану, для застосування цієї норми тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей слід вважати населені пункти, визначені розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року N 1085 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення». Цей нормативно-правовий акт містить чіткий перелік населених пунктів Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади (у тому числі органи реєстрації актів цивільного стану) тимчасово не здійснюють свої повноваження, що фактично і зумовлює необхідність застосування передбаченого статтею 257 1 ЦПК України порядку встановлення фактів народження та смерті.
Таким чином, у порядку статті 257 1 ЦПК України мають розглядатись заяви про встановлення факту народження або смерті як на території Автономної Республіки Крим, так і на території населених пунктів Донецької та Луганської областей, визначених у розпорядженні Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року N1085.
Проблемні питання:
Підсудність
Результати аналізу судової практики зазначеної категорії справ свідчать про те, що у цілому суди належним чином реалізують положення статті 2571 ЦПК України та здійснюють розгляд по суті заяв, регламентованих цією правовою нормою. Разом із тим відповідний аналіз дозволив виявити деякі помилки, які допускаються судами при розгляді даної категорії справ.
Зокрема, вирішуючи питання про прийняття заяв про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, судам необхідно враховувати, що відповідно до абзацу 1 частини першої статті 257 1 ЦПК України заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України може бути подана до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.
Тобто зі змісту частини першої статті 257-1 ЦПК України вбачається, що законодавець, виходячи насамперед з інтересів заявника, надає йому право вибору, до якого суду звернутись із відповідною заявою. При цьому таке право заявника не ставиться в залежність від того, знаходиться місце проживання заявника на тимчасово окупованій території України чи за межами такої території.
Відповідно до частин другої та четвертої статті 25 ЦК України цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, а припиняється у момент смерті.
Згідно ч.1 ст.144 Сімейного кодексу України, батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Відповідно до Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України №789-ХІІ від 27.02.1991 року, дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов'язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.
Відповідно до ст.7 Закону України "Про громадянство України" особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.
Як вбачається зі змісту наказу Міністерства юстиції України від 17.06.2014 року №953/5 «Про невідкладні заходи щодо захисту прав громадян на території проведення антитерористичної операції» тимчасово призупинено проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення та анулювання деякими відділами державної реєстрації актів цивільного стану, що знаходяться на території Донецької та Луганської областей. Проведення зазначених дій здійснюється будь-яким відділом державної реєстрації актів цивільного стану, що знаходиться за межами вказаної території.
Відповідно до Наказу міністерства юстиції України від 25 листопада 2014 року № 247/7 «Про переміщення органів та установ юстиції Донецької області» відділи державної реєстрації актів цивільного стану Донецької області, що знаходилися на тимчасово неконтрольованій території, переміщено на підконтрольну Україні територію, бланки суворої звітності вивезені не були, у зв’язку з чим, видані на цій території після 01 грудня 2014 року документи про державну реєстрацію актів цивільного стану не є документами територіальних органів Міністерства юстиції України.
Водночас за змістом абзацу 2 частини першої цієї статті заява про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України може бути подана за місцем проживання (перебування) заявника до суду за межами такої території України. Тобто заява про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України, на відміну від заяви про встановлення факту народження на цій території, подається з урахуванням загальних правил підсудності передбачених для справ окремого провадження про встановлення юридичних фактів.
Місцем проживання (перебування) заявника в даному випадку буде зареєстроване у встановленому законом порядку місце його проживання, яке стосовно фізичної особи визначається відповідно до положень статті 29 ЦК і статті 3 Закону України від 11 грудня 2003 року N 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
Або така заява може бути подана за фактичним місцем проживання (перебування) заявника, що підтверджується довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, за формою, наведеною в додатку до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року № 509, відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».
Проте, інколи суди при розгляді справ за заявами про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України не враховують зазначені норми та розглядають справи з порушенням правил підсудності.
Наприклад, рішенням Краснолиманського міського суду від 21.12.2016 року задоволено заяву про встановлення факту смерті на тимчасово окупованій території України і не враховано, що заявник мешкає у Будьонівському районі м.Донецьк, та відповідно до розпорядження Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.09.2014 року № 2710/38-14 визначено територіальну підсудність цивільних справ Будьонівського районного суду м. Донецька - Красноармійському міськрайонному суду Донецької області. (справа №236/3160/16-ц).
Аналогічна справа Вугледарського міського суду Донецької області №223/896/16-ц.
Також до Мар’їнського районного суду звернувся К.О.Г. з заявою про встановлення факту смерті (справа № 237/3781/16-ц). Суд, відкриіваючи провадження у справі, не перевірив чи підсудна справа цьому суду та ухвалив відповідне рішення у справі. В матеріалах справи відстутні докази проживання або перебування заявника на території Мар’їнського району Донецької області.
Аналогічно Селидівським міським судом при відкритті провадження не перевірено підсудність по справі № 242/1839/16-ц. З матеріалів справи вбачається, що при визначенності підсудності судом прийнято до уваги місце проживання представника заявника, а не самого заявника.
Суб’єктний склад справ
Під час вивчення наданих для аналізу справ було виявлено, що у тому числі складним питанням для судів було визначення суб’єктного складу даної категорії справ. У контексті порушеного питання слід зауважити, що заяви про встановлення факту народження (смерті) особи на тимчасово окупованій території України судами повинні розглядатись у порядку передбаченому главою 37 ЦПК за участю заявників і заінтересованих осіб, за загальними правилами у тому числі щодо суб’єктного складу.
Відповідно до частини першої статті 257 1 ЦПК України заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана батьками, родичами, їхніми представниками або іншими законними представниками дитини.
Заява про встановлення факту смерті особи на цій території, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками.
Законодавець, зазначаючи, що заява може бути подана родичами померлого, не врахував, що згідно норм СК України дружина та чоловік не є родичами, а являються членами сім’ї.
З аналізу судових рішень вбачається, що суди приймали заяви одного з подружжя про встановлення факту смерті і розглядали по суті, проте мали місце поодинокі випадки, коли суд повертав заяву про встановлення факту смерті саме з тих підстав, що заява подана неналежним заявником, оскільки дружина і чоловік не є родичами, а є подружжям і не входить до переліку осіб, яким надається право звертатися до суду із такою заявою.
З урахуванням того, що у померлої особи може не бути родичів, які можуть звернутись із заявою про встановлення відповідного факту, та враховуючи положення чинного законодавства, зокрема Сімейного кодексу України, які відносять дружину/чоловіка до членів сім'ї, судам слід розглядати таку категорію справ у тому числі за заявами чоловіка або дружини померлої особи, оскільки право кожної особи на звернення до суду за захистом закріплено статтею 3 ЦПК України, частиною першою якої передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Крім того пункт 8 статті 256 ЦПК передбачає встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті і вказана стаття не містить будь-яких обмежень щодо суб’єктивного складу осіб, які можуть подати таку заяву до суду. Захист судом прав і свобод людини і громадянина закладено також в статті 55 Конституції України.
Відмова у відкритті провадження за заявою чоловіка чи дружини з підстави, що вони не були родичами померлого, унеможливить реалізацію ними своїх майнових та немайнових прав, зокрема права на спадкування, що є порушенням їх конституційних прав.
Проте судам слід враховувати, що зазначене положення відноситься до заяв чоловіка чи дружини про встановлення факту смерті за умови їх перебування у зареєстрованому шлюбі з померлим. В іншому випадку заявник повинен довести, що він відноситься до категорії осіб, які відповідно до частини першої статті 257 1 ЦПК України мають право на подання заяви до суду. Але суди не завжди звертають увагу на вказані положення
Так, наприклад, рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 01.08.2016 року задоволено заяву У.Л.А. та встановлено факт смерті особи, яка була її цивільним чоловіком. При цьому факт родинних стосунків, або факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу у судовому порядку не встановлювався. (справа №263/9431/16-ц).
Також мало місце подання заяви про встановлення факту смерті особами, які не є родичами померлого, а фактично доглядали самотніх осіб і ті за життя переоформили свою нерухомість (договір довічного утримання, дарування тощо). При цьому суди в рішенні суду при встановлені факту смерті посилалися на п.8 ч.1 ст. 256 ЦПК України, а щодо допуску до негайного виконання рішення застосовували ч.4 ст. 257-1 ЦПК.
Мали місце справи, де при зверненні до суду з заявою про встановлення факту смерті заявником взагалі не зазначено наявність будь-яких родинних зв’язків з померлим та судом зазначені обставини не перевіряються, (наприклад, справа №264/7084/16-ц Іллічівського районного суду м.Маріуполя).
З урахуванням наведеного є правильною практика судів, які відмовляють у задоволені заяви про встановлення факту смерті у зв’язку з недоведеністю заявником родинного зв’язку з померлою особою. (наприклад справа Володарського районного суду Донецької області №222/761/16-ц).
Крім того, при визначенні суб’єктного складу осіб, які приймають участь у справах зазначеної категорії, судам необхідно враховувати, що відповідно до ч.2 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 01.07.2010 р. № 2398-УІ державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть.
Згідно ст.4 цього Закону органами державної реєстрації актів цивільного стану є: центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації актів цивільного стану; відділи державної реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції (далі - відділи державної реєстрації актів цивільного стану); виконавчі органи сільських, селищних і міських (крім міст обласного значення) рад.
Тому, з урахуванням мети встановлення фактів, заінтересованими особами в цих справах повинні бути насамперед відповідні органи державної реєстрації актів цивільного стану.
Досліджені судові рішення свідчать про те, що майже по всіх справах заявники попередньо зверталися до відповідного відділу РАЦС з заявою про видачу свідоцтва про народження дитини або смерть особи, проте отримували відмову, оскільки медичні документи про народження дитини або смерть особи оформлені медичним закладом, який розташований на тимчасово непідконтрольній державним органам території, тому є нелегітимним.
Тобто, отримавши відмову відділу РАЦС, особи за захистом порушеного права звертаються до суду з заявами про встановлення факту народження або смерті і в якості заінтересованої особи майже по всім справам залучався відповідний відділ державної реєстрації актів цивільного стану, який відмовив заявникові у видачі відповідного свідоцтва.
Вивчена практика показала, що встановлення факту народження дитини, заявникам зазвичай необхідно для державної реєстрації народження дитини та отримання свідоцтва про народження дитини, що дасть можливість оформити в УПСЗН відповідної РДА допомогу у зв’язку з народженням дитини, а також отримати допомогу на дитину, яка переміщена з району проведення антитерористичної операції. Тому в якості заінтересованої особи по деяким справам заявниками зазначаються і відповідні управління праці та соціального захисту населення, що на думку апеляційного суду є зайвим, оскільки УПСЗН не є тим органом, що проводить державну реєстрацію народження або смерті і, відповідно не відмовляє заявнокові у видачі свідоцтва про народження або смерть.
Задовольняючи заяви про встановлення факту народження, суди здебільшого виходили з того, що дійсно для проведення державної реєстрації народження дитини є об'єктивні перешкоди. З метою захисту прав і свобод громадян України, якими є заявник та її дитина, суди дійшли висновку про необхідність задоволення заяви про встановлення факту народження дитини, бо законом не передбачено іншого порядку встановлення цього факту, що надасть можливість отримати громадянці України свідоцтво про народження її дитини, виданого державним органом України.
Аналіз ухвалених судами рішень показав, що підставою звернення до суду з заявою про встановлення факту смерті є зазвичай: неможливість отримання грошових коштів на погребіння; неможливість оформлення права власності або спадкових прав після смерті спадкодавця, оскільки нотаріальні контори відмовляють у видачі свідоцтва про право на спадщину з тих підстав, що свідоцтво про смерть видано відділами РАЦС, які розташовані на території, яка не контролюється органами державної влади, а тому не є документом, який підтверджує факт смерті спадкодавця.
Задовольняючи заяви, суди виходили з того, що встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України породжує юридичні наслідки, тобто від нього залежить виникнення особистих чи майнових прав заявника; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт смерті, що має юридичне значення для послідуючого отримання документів для прийняття спадщини.
Проте інколи судами справи про встановлення факту народження (смерті) особи на тимчасово окупованій території України розглядаються без залучення до участі у справі органів державної реєстрації актів цивільного стану.
Так, наприклад, рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 04.03.2016 року задоволено заяву Ш. Д.В. та встановлено факт народження 30.04.2015р. у м.Донецьку громадянкою Ш.Н.Ю. дитини. Справа розглянута лише за участі заінтересованої особи - мати дитини Ш. Н.Ю. (справа №229/4538/15-ц).
Аналогічно рішенням Дружківського міського суду Донецької області 18.02.2016 року задоволено заяву Р.О.М. та встановлено факт народження нею 29.12.2015 у м. Донецьк дитини жіночої статі та зазначено у якості заінтересованої особи Дружківське міське управління юстиції. Органи державної реєстрації актів цивільного стану до участі у справі не залучені. (справа №229/24/16-ц).
Належність та допустимість доказів на підтвердження факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України
Наступне проблемне питання, яке виникає під час розгляду судами зазначеної категорії справ, це належність та допустимість доказів на підтвердження факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України.
Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України, від 31.03.1995, № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» рішення, постановлене у справі про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно відповідати вимогам статей 203, 275 ЦПК та суд повинен навести в рішенні докази в підтвердження висновку про обставини, що мають значення для вирішення справи. У зв’язку з чим виникає питання щодо можливості використання як доказів у справі про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України документів, які видані органами та установами (зокрема, лікарняними закладами), що знаходяться на такій території.
Зазначене питання має вирішуватися з урахуванням загальних положень цивільного процесуального законодавства України щодо належності та допустимості доказів (статті 58, 59 ЦПК України).
Зокрема, належними відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Допустимими за змістом частини першої цієї статті є докази, одержані в порядку, встановленому законом.
Ухвалені судами рішення зазвичай не оскаржувалися в апеляційному порядку, але при їх аналізі вбачається, що деякі судові рішення про задоволення заяви ухвалювалися без надання суду достатніх, належних та допустимих доказів.
Так, часто заява задовольнялася тільки при наданні суду копії довідки або свідоцтва, виданого певним медичним закладом, що розташований на території, яка не контролюється державними органами. Таке рішення суду не може вважатися обґрунтованим у сенсі вимог статті 213 ЦПК України.
При цьому суди не сприяли щодо роз’яснення заявнику частини 4 статті 10 ЦПК України стосовно всебічного і повного з’ясування обставин справи, не попереджали про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.
Статтею 57 ЦПК встановлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Аналізуючи надані заявниками довідки медичних закладів в деяких випадках суди приходили до висновку, що ці довідки містять певну інформацію щодо того факту, який просить встановити заявник, проте не є належними доказами, оскільки видані медичними закладами, які не перереєстровані на території, підконтрольній України, тому є недійсними і не створюють правових наслідків.
В інших випадках суди відмовляли у задоволені заяви внаслідок ненадання належних та допустимих доказів, визнаючи як інформацію, що міститься в медичних документах , так і самі медичні документи недійсними та такими, що не створюють правових наслідків.
Даючи оцінку допустимості таких доказів, як документи, що видані органами та установами на тимчасово окупованій території України, слід керуватись положенням частини другої статті 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», норми якого стосуються тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, передбачено, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
Листом від 21 квітня 2015 року № 3.14-19/637-15/12618 МОЗ України повідомило, що не має можливості контролювати якість надання медичної допомоги, у тому числі порядок видачі документів медичними закладами, які розташовані на тимчасово неконтрольованих територіях. Медичні документи оформлені медичними закладами, які розташовані на тимчасово непідконтрольній Уряду України території вказують на те, що відсутнє підпорядкування медичного закладу у відповідності до відомчої підпорядкованості, що ставить під сумнів легітимність оформлення лікарняного свідоцтва про смерть закладами охорони здоров’я, органами, установами, організаціями, місцем розташування яких є населені пункти на території яких органи влади тимчасово не здійснюють свої повноваження відповідно до розпорядження КМУ від 07.11.2014 року № 1085.
Аналіз досліджених судових рішень показав, що на території, яка тимчасово не підконтрольна Уряду України помирає дуже багато осіб, які оформлені як внутрішньо переміщені особи, але приїхали до місця своєї реєстрації для перевірки збереження нерухомого або іншого майна, провідати родичів чи могили рідних і внаслідок погіршення стану здоров’я померли на тій території.
При розгляді заяв про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України суддям необхідно дуже ретельно досліджувати надані докази, щоб не виникла ситуація, коли судовим рішенням буде встановлено факт смерті особи, яка у такий спосіб намагається уникнути подальшої відповідальності за участь у незаконних збройних формуваннях.
Якщо мова йде про особу похилого віку, яка хворіла і це підтверджується виписками з історії хвороби, медичними картками, в разі онкологічного захворювання - проходженням курсу хіміотерапії, то у суду є підстави вважати інформацію, викладену у медичному свідоцтві про смерть достовірною. Якщо мова йде про смерть молодої людини або людини середнього віку, яка настала, наприклад, внаслідок кульового поранення у голову, то однієї медичної довідки про смерть, на думку апеляційного суду є недостатньо. В даному випадку факт смерті повинен бути доведений також іншими доказами – показаннями свідків, відомостями про місце захоронення, світлинами похорон або місця поховання, наявністю договору з ритуальною службою на організацію та проведення похорон, квитанції або чеки про оплату таких послуг тощо.
На думку апеляційного суду у справах за заявами про встановлення факту народження дитини необхідно дослідити індивідуальну карту вагітної та породіллі з відповідними аналізами, довідками з лікарні, протоколи ультразвукового обстеження, фотографії, на яких жінка сфотографована під час вагітності (в разі їх наявності), відеозапис пологів, якщо такий відбувався, показання свідків цих подій тощо. Беззаперечним доказом міг би бути висновок генетичної експертизи, проте по жодній справі така експертиза не призначалася та не проводилася.
Ухвалення судами рішень без надання заявником достатніх та беззаперечних доказів може також призвести до ситуації, коли суд своїм рішенням може узаконити факт народження дитини у жінки, яка не була вагітною або за медичними показниками не може народити дитину, але таким образом бажає прийняти дитину в свою сім’ю, тобто фактично здійснити усиновлення без дотримання встановленого законом порядку.
Разом із тим, під час вирішення питання щодо оцінки доказів у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, необхідно брати до уваги практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка відповідно до українського законодавства має застосовуватись судами при розгляді справ як джерело права.
Так, під час розгляду згаданої категорії справ необхідно враховувати висновки ЄСПЛ у справах проти Туреччини (зокрема, "Loizidou v. Turkey", "Cyprus v. Turkey"), а також Молдови та Росії (зокрема, "Mozer v. the Republic of Moldova and Russia", "Ilascu and Others v. Moldova and Russia"), де, ґрунтуючись на Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case), ЄСПЛ наголосив, що першочерговим завданням щодо прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони.
Такий висновок ЄСПЛ слід розуміти в контексті сформульованого у згаданому Консультативному висновку Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії так званого «намібійського винятку», який є винятком із загального принципу щодо недійсності актів, у тому числі нормативних, які видані владою не визнаного на міжнародному рівні державного утворення. Зазначений виняток полягає в тому, що не можуть визнаватися недійсними всі документи, видані на окупованій території, оскільки це може зашкодити правам мешканців такої території. Зокрема, недійсність не може бути застосована до таких дій, як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів, невизнання яких може завдати лише шкоди особам, які проживають на такій території. Застосовуючи «намібійський виняток» у справі «Кіпр проти Туреччини», ЄСПЛ, зокрема, зазначив, що виходячи з інтересів мешканців, що проживають на окупованій території, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії фактично існуючих на такій території органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що їм належать.
ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів (окупаційної влади) далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й ЄСПЛ. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, &92).
Враховуючи наведену практику ЄСПЛ, а також ключове значення, яке має встановлення факту народження або смерті особи для реалізації майнових та особистих немайнових прав заявників, рішення суду у такій категорії справ має ґрунтуватись на дотриманні вимог статті 213 ЦПК України щодо повного і всебічного з'ясування обставин справи на підставі всіх поданих особами, які беруть участь у справі, доказів у сукупності, в тому числі з урахуванням документів, які видані органами та установами, що знаходяться на такій території.
Таким чином, документи, видані органами та установами (зокрема, лікарняними закладами), що знаходяться на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, як виняток можуть братись до уваги судом та оцінюватись разом з іншими доказами в їх сукупності та взаємозв'язку під час розгляду справ у порядку статті 257 1 ЦПК України.
З наданих для аналізу судової практики зазначеної категорії справ убачається, що у цілому під час розгляду справ суди належним чином дають оцінку поданих заявником доказів. Але мають місце і помилки коли суди не враховують наведену практику ЄСПЛ та відмовляють у задоволені заяв з підстав недоведеності.
Наприклад, рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 24 березня 2016 року відмовлено у задоволені заяви про встановлення факту народження на тимчасово окупованій території. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з того, заявником не було надано належних та допустимих доказів, на підставі яких можна було б встановити відповідний факт. Надані документи видані на тимчасово окупованій території, а тому не можуть вважатися належними та допустимими доказами, оскільки є недійсними та не створюють правових наслідків. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 25.04.2016 року вказане рішення з урахуванням практики ЄСПЛ було скасовано та ухвалено нове про задоволення вимог. (справа № 235/2136/16-ц)
Аналогічна справа № 243/2166/16-ц. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 30.05.2016 року скасовано рішення Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 25.03.2016 року та ухвалено нове про задоволення вимог.
Аналогічна справа № 242/2178/16-ц. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 22.06.2016 року скасовано рішення Селидівського міського суду Донецької області від 13.05.2016 року та ухвалено нове яким встановлено факт смерті Г.Д.О.
Також трапляються випадки, коли суди відмовляють у задоволенні заяви про встановлення факту народження (смерті) з підстав наявності іншого судового рішення, яким зазначений факт вже встановлено.
Наприклад, рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 27.12.2016 року відмовлено у задоволені заяви про встановлення факту смерті у зв’язку з тим, що наявне рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 10.11.2016 року яким вже встановлено факт смерті цієї особи (справа №235/7398/16-ц).
Проте така практика судів є неправильною, оскільки відповідно до частини третьої статті 235 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Нормами ЦПК України не передбачено механізму в рамках позовного або окремого провадження для перевірки судом факту наявності тотожної справи на розгляді в цьому або іншому суді для запобігання випадкам розгляду і вирішення тотожних цивільних справ.
Водночас з урахуванням положень частини третьої статті 235 ЦПК України встановлення судом факту знаходження аналогічної заяви про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України у провадженні цього або іншого суду є підставою для відмови у відкритті провадження за такою заявою на підставі пункту 3 частини другої статті 122 ЦПК України або залишення її без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 207 ЦПК України.
А у разі наявності рішення суду або ухвали суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, які набрали законної сили, як у наведеному раніше прикладі, закривати провадження у справі з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК. Проте інколи суди не враховують вказані норми та помилково відмовляють у задоволенні заяви по суті.
Суди не завжди при ухваленні рішення про задоволення заяви, дотримуються вимог закону про обгрунтованість такого рішення. Судом не встановлено мети звернення до суду та в мотивувальній частині рішення не зазначено мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обгрунтовувалися вимоги чи заперечення.
Наприклад, до Мар’їнського районного суду звернулася К.Г.В. з заявою про встановлення факту смерті (справа № 237/3824/16-ц). Заявник просила встановити факт народження нею дитини жіночої статті, надавши як докази свідоцтво про народження дитини, що видане органом, який знаходиться на тимчасово непідконтрольній державним органам України території. Суд, розглядаючи таку заяву, не уточнив та не усунув розбіжності між поданою заявою та поясненнями заявника, встановлення якого саме факту є предметом розгляду.
Крім того, трапляються непоодинокі випадки, коли розглядаючи справу за заявою про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України суди не враховують положення частини другої статті 257-1 ЦПК України стосовно невідкладного розгляду справи.
Використання законодавцем у цій нормі терміна «невідкладний» як оціночної категорії зобов’язує суд вчиняти відповідні процесуальні дії щодо розгляду заяв про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України в пріоритетному, першочерговому порядку, що означає розгляд такої заяви відразу після передання її у провадження конкретного судді. При цьому першочерговий порядок розгляду такої справи означає її розгляд раніше інших справ. Це зумовлено значущістю для заявників питання щодо встановлення відповідного факту та їх проживанням, як правило, на тимчасово окупованій території України.
Посилання в частині другій статті 257-1 ЦПК на невідкладність розгляду справи не можна перетворювати в невідкладність задоволення або відмови у задоволені заяви в цей же день (коли була подана заява), якщо існуюча в наданих документах інформація потребує додаткової перевірки. Ніщо не перешкоджає суду оголосити по справі перерву для з’ясування всіх обставин справи шляхом надання заявнику часу для надання доказів, можливості заявити клопотання тощо.
Пунктом 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз’яснено, що для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов’язаний провести підготовчі дії, зокрема, з’ясувати, які фізичні особи і організації можуть бути заінтересовані у вирішенні даної справи і підлягають виклику в судове засідання, у необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них.
Разом з тим, суди з урахуванням вимог законодавця про терміновий розгляд справи, не повинні безпідставно відкладати розгляд такої справи, що може призвести до волокіти.
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в пункті 7 Постанови № 11 від 17.10.2014 року «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» зауважив, що судді повинні усвідомлювати особисту відповідальність за розгляд справ у встановлені законом строки, за якість розгляду справ, не допускати фактів зволікання, вживати всіх необхідних заходів з метою неухильного дотримання процесуальних строків. Строки розгляду справи не можуть вважатися розумними, якщо їх порушено через зайнятість судді в іншому процесі, визначення судових засідань із великими інтервалами, затягування з передачею справи з одного суду до іншого у встановлених законом випадках, безпідставне задоволення необгрунтованих клопотань учасників процесу, що спричинило відкладення розгляду справи на тривалий час, відкладення справи через її неналежну підготовку до судового розгляду, невжиття заходів щодо недопущення недобросовісної поведінки учасників справи тощо, оскільки наведені причини свідчать про низький рівень організації судочинства та безвідповідальне ставлення до виконання своїх обов'язків.
Наприклад, справа Артемівського міськрайонного суду № 219/2051/16-ц. З матеріалів справи убачається, що 11.03.2016 року заявник звернулася с заявою про встановлення факту народження нею дитини та просила справу розглядати у її відсутність. Ухвалою Артемівського міськрайонного суду від 20 травня 2016 року заяву залишено без розгляду у зв’язку з повторною неявкою заявника (ухвала суду не оскаржена). Аналогічно справа того ж суду №219/2077/16-ц.
З наведеного прикладу вбачається, що в провадженні суду справа знаходилась більше двох місяців, що порушує не тільки принцип терміновості розгляду справи, але і розумні строки розгляду справи, передбачені статтею 157 ЦПК України. Крім того, при наявності заяви заявника про розгляд справи у її відсутність суд на порушення вимог п.3 ч.1 ст. 207 ЦПК України залишив заяву без розгляду, а не ухвалив рішення по суті з урахуванням наданих доказів.
Як порушення судом принципу терміновості розгляду справи можна навести приклад звернення до Краматорського міського суду 16.02.2016 року К.С.С. з заявою про встановлення факту народження (справа № 234/254/16-ц). Ухвала про відкриття провадження постановлена судом 17.02.2016 року, а справу призначено до розгляду на 03.03.2016 року.
Аналогічно до Добропільського міськрайонного суду 11.02.2016 року звернулась Б.Ю.Ю. з заявою про встановлення факту народження (справа 227/521/16-ц). Провадження у справі відкрито 12.02.2016 року та призначено справу до розгляду лише на 15.03.2016 року, тобто більш ніж через місяць.
Враховуючи, що держава поклала саме на суди обов’язок по розгляду заяв про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України і судова практика по цим справам формується фактично тільки судами Херсонської (щодо АР Крим), Донецької та Луганської областей, тому суддям потрібно бути дуже обережними, об’єктивними та неупередженими при розгляді цих заяв. Потрібно пам’ятати, що заявники є громадянами України, не перетинали міжнародно-визнаних державних кордонів, на даний час є соціально-взривною категорією внаслідок вимушеності змін в їх житті і не мають піддаватися дискримінації при здійсненні будь-яких прав і свобод на підставі того, що вони є переміщеними всередині країни особами.
Викладення резолютивної частини рішення суду
Згідно зі ст. 14 ЦПК України, рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для органів, які реєструють такі факти або оформлюють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом. В разі встановлення у судовому порядку факту реєстрації акту громадянського стану орган державної реєстрації актів громадянського стану провадить відповідний запис на підставі рішення суду.
Відповідно до ст. ст. 257-1, 367 п.8.ЦПК України ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, підлягає негайному виконанню. Рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути оскаржено в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. Оскарження рішення не зупиняє його виконання. Копія судового рішення видається особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення або невідкладно надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для державної реєстрації народження або смерті особи.
З наданих для проведення аналізу справ убачається, що найбільша кількість запитань виникає при викладенні резолютивної частини рішення суду про задоволення заяви про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України. Аналіз дозволив виявити неоднаковий підхід щодо викладення резолютивної частини судових рішень, формулювань, що відображають місце та час настання фактів, які мають юридичне значення, зокрема, фактів народження і смерті, тощо.
Так, в окремих випадках при визначенні міста настання факту судами не враховується, що факт існування ані так званої "Донецької народної республіки", ані так званої "Луганської народної республіки" не визнається органами влади України, а окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, визнані тимчасово окупованими територіями відповідно до Постанови Верховної Ради України від 17 березня 2015 року N 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями».
Внаслідок цього, судами при задоволенні заяв про встановлення фактів, які мають юридичне значення та які мали місце в окремих районах Донецької та Луганської областей, що визнані тимчасово окупованими територіями, у резолютивній частині відповідних рішень повинна зазначатися коректна назва населених пунктів, в яких мав місце встановлений факт (село, селище, місто; район; область) з урахуванням вимог Конституції України у цій частині, наприклад, «місто Амвросіївка Амвросіївського району Донецької області, Україна» тощо. Таким чином, з огляду на положення чинного законодавства та вимоги Конституції України при позначенні місця настання певного факту відсутні підстави використовувати такі формулювання, як «Донецька народна республіка, територія, непідконтрольна державній владі України, Донецька народна республіка, яка є тимчасово окупованою територією» тощо.
Проте в окремих випадках суди не враховують зазначені положення та при визначенні в резолютивній частині рішення місця настання юридичного факту допускають помилки.
Наприклад рішенням Вугледарського міського суду Донецької області 14 грудня 2016 року задоволено заяву та встановлено факт смерті та зазначено, що особа померла на тимчасово окупованій території (справа №223/906/16-ц).
Аналогічна справа Селидівського міського суду Донецької області №242/4489/16-ц.
Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України, від 31.03.1995, № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» визначено, що рішення, постановлене у справі про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно відповідати вимогам статей 203, 275 ЦПК та суд повинен при задоволенні заяви чітко викласти встановлений факт.
При формулюванні резолютивної частини рішення у зазначеній категорії справ судам слід керуватись частиною третьою статті 257-1 ЦПК України, згідно з якою у рішенні про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, зокрема, мають бути зазначені встановлені судом дані про дату і місце народження особи, про її батьків.
Проте судами не завжди враховуються наведені положення та найчастіші помилки допускаються саме при викладенні резолютивної частини рішення про встановлення факту народження.
Так рішенням Ільїчівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 19.12.2016 року задоволено заяву. В резолютивній частині зазначено, що встановлено факт народження 23.09.2016р. С.К.В. дитини жіночої статі та відсутні будь-які відомості про батька (справа № 264/7004/16-ц).
Аналогічна справа Слов’янського міськрайонного суду № 243/10189/16-ц та справа Новогродівського міського суду № 239/116/16-ц.
Рішенням Вугледарського міського суду Донецької області 03 серпня 2016 року задоволено заяву та встановлено факт народження дитини та не повністю зазначені відомості про батьків. Зазначено лише їх прізвища, ім’я по батькові та відсутня інша інформація (дата, місце народження, громадянство тощо) (справа №223/576/16-ц).
Оскільки наведений у статті 257-1 ЦПК України перелік відомостей, які мають бути зазначені у рішенні суду, не є вичерпним, судам під час вирішення цього питання слід також враховувати положення статті 13 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», якою врегульовано порядок та підстави для державної реєстрації народження фізичної особи та її походження. Відповідно до положень цієї норми державна реєстрація народження дитини проводиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням їй прізвища, власного імені та по батькові. Походження дитини визначається відповідно до Сімейного кодексу України.
У зв’язку з цим у судів, як правило, не виникає питань щодо зазначення відомостей про батька дитини, яка народжена подружжям у шлюбі. Проте має місце різна практика у разі встановлення факту народження дитини особою яка не перебуває у шлюбі.
Статтею 135 СК України визначено, що у разі народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем та громадянством матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.
З урахуванням цієї норми в окремих судових справах суди відмовляють у задоволенні вимог про зазначення відомостей про батька з підстав, що питання про походження дитини від батька визначається в позасудовому, встановленому законом порядку, шляхом подання відповідних заяв батьками або шляхом пред’явлення позову про визнання батьківства.
Наприклад, справа Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області №263/6192/16-ц.
Аналогічна справа Великоновосілківського районного суду Донецької області № 220/1842/16-ц. В рішенні Великоновосілківського районного суду Донецької області від 29.09.2016 року було встановлено факт народження та не було зазначено відомості щодо батька дитини. У грудні 2016 року заявник звернувся до суду з заявою про роз’яснення рішення суду, а саме зазначення в резолютивній частині рішення відомостей про батьків дитини. Ухвалою того ж суду від 27.12.2016 року у задоволені заяви відмовлено з посиланням на ст. 12 СК України.
В інших випадках при задоволені заяви про встановлення факту народження дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, в резолютивній частині рішення вказано прізвище, ім’я, по батькові батька дитини та зазначено, що відомості про батька записані відповідно до ч.1 ст. 135 СК України (зі слів матері).
Наприклад, справа Вугледарського міського суду Донецької області №223/920/16-ц та аналогічна справа Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області №263/16459/16-ц.
Враховуючи зазначене, в резолютивній частині ухваленого в порядку статті 2571 ЦПК України рішення суду обов’язково мають бути вказані дані про дату і місце народження дитини, її стать, а також відомості про батьків (прізвище, ім’я, по батькові, дата та місце народження, громадянство).
При цьому зазначення у судовому рішенні імені дитини не є обов’язковим, оскільки ім’я дитини може бути зазначене батьками безпосередньо під час державної реєстрації народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Такий висновок узгоджується з частиною другою статті 259 ЦПК України, згідно з якою рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів. Тоді як непоодинока практика коли суди в резолютивній частині рішення зазначають, прізвище, ім’я, по батькові новонародженої дитини.
Так, рішенням Новогродівського міського суду Донецької області від 30.06.2016 року задоволено заяву та встановлено факт народження заявницею 21.04.2016 року у м. Донецьку дитини – Б.С.І. (справа №239/64/16-ц).
Аналогічна справа Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області №266/4513/16-ц.
Інколи в резолютивній частині рішення про встановлення факту народження зазначається судами вага новонародженого, місце реєстрації батьків, які пологи за рахунком (наприклад справа Володарського районного суду Донецької області № 222/1528/16-ц, та справа Слов’янського міськрайонного суду № 243/4135/16-ц).
В інших справах зазначено назва лікарської установи де народилася або померла особа, останнє місце реєстрації померлої особи тощо. Наприклад справа Краснолиманського міського суду 236/2538/16-ц.
Крім того, трапляються численні випадки, коли в резолютивній частині рішення суду в порушення ст. 215 та частини четвертої ст. 2571 ЦПК України не роз’яснено, що рішення суду про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, підлягає негайному виконанню.
Наприклад, справа Дружківського міського суду Донецької області №229/13/16-ц.
Також у справі № 243/3351/16-ц про встановлення факту смерті Слов’янським міськрайонним судом при ухваленні 21.04.2016 року рішення не вирішено питання про негайне його виконання.
Стаття 18. Закону України від 01.07.2010, № 2398-VI «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Мінюста, від 18.10.2000, № 52/5 визначено, що про факт державної реєстрації акта цивільного стану органами державної реєстрації актів цивільного стану видається відповідне свідоцтво на бланках, виготовлених за зразками та їх описами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.2010 N 1025 «Про затвердження зразків актових записів цивільного стану, описів та зразків бланків свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану».
Відповідно до зразку актового запису про народження, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.2010 N 1025 в актовому запису зазначається прізвище, ім’я по батькові, стать дитини, дата та місце народження, відомості про батьків (прізвище, ім’я по батькові, дата народження, громадянство, місце проживання) та яка за рахунком дитина народжена у матері.
Відповідно до зразку актового запису про смерть зазначається, прізвище, ім’я по батькові, стать померлої особи, дата і місце смерті та у якому віці померла та причина смерті.
Проте стаття 257-1 ЦПК України не містить вимог щодо визначення в рішенні суду зазначених відомостей стосовно того, яка за рахунком дитина народжена матерю, або причина смерті тощо. У зв’язку з чим виникає питання чи є необхідним зазначення таких відомостей в резолютивній частині рішення, або ця інформація повинна бути внесена в актовий запис безпосередньо під час державної реєстрації відповідного факту органами державної реєстрації актів цивільного стану.
Крім того, окремі суди при вирішенні справи по суті в одному процесуальному документі встановлюють факт смерті або народження особи та закривають провадження у справі в іншій частині вимог.
Так, до Краснолиманського міського суду звернувся заявник з заявою про встановлення факту смерті та зобов’язання вчинити певні дії (справа № 236/493/16-ц). У справі ухвалено рішення про задоволення заяви щодо встановлення факту смерті та закрито провадження у справі в частині вимог щодо зобов’язання вчинити певні дії у зв'язку з непідсудністю.
Аналогічні рішення ухвалені у справах № 236/46/16-ц, № 236/317/169-ц.
При цьому судами не враховуються роз’яснення, які викладені в пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» про те, що за статтею 215 ЦПК у формі рішення ухвалюється той судовий акт, яким справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з процесуальних питань, не пов’язаних з вирішенням справи по суті. Тому в цій частині неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (частина друга статті 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням.
Питання, що виникли при вивчені справ і
які потребують роз’яснення
З метою дотримання єдиної судової практики наводимо питання, що виникли при вивченні справ даної категорії, і які потребують роз’яснення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Висновки та пропозиції
З метою усунення виявлених при проведенні узагальнення недоліків при розгляді цивільних справ про встановлення факту народження або смерті особи на території, яка тимчасово не контролюється органами державної влади, однакового застосування чинного законодавства пропонується обговорити узагальнення в судовій палаті у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області та на семінарських зайняттях із суддями судів першої інстанції Донецької області.
Копію узагальнення надіслати місцевим судам Донецької області для обговорення на нарадах та доведення висновків до відома суддів.
З метою однакового застосування законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, вважаємо за доцільне надання Вищим спеціалізованим судом методичної допомоги судам нижчих рівнів та рекомендаційних роз’яснень щодо розгляду справ вказаної категорії.
Судді судової палати у цивільних справах В.В.Папоян
Апеляційного суду
Донецької області (м. Бахмут) О.В.Осипчук
_03_03.png)
