Слов'янський міськрайонний суд Донецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

«З А Т В Е Р Д Ж У Ю»

В.о. голови Апеляційного суду

Донецької області

Мальований Ю.М. __________

«08» червня 2016 р.

УЗАГАЛЬНЕННЯ

судової практики розгляду судами Донецької області деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків

Виконавці: судді судових палат у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення Самойленко А.І., Бєдєлєв С.І., Мозговенко В.В.

м. Бахмут

2016 р.

ПЛАН

1. План……………………………………………………………………………2

2. Узагальнення судової практики розгляду судами Донецької області деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, що проводилось судовою палатою у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення Апеляційного суду Донецької області (м. Бахмут)……………………………………………………………..…..…..3-18

3. Узагальнення судової практики розгляду судами Донецької області деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, що проводилось судовою палатою у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення Апеляційного суду Донецької області (м. Маріуполь)…………………………………………………………….....19-33

І.Узагальнення судової практики розгляду судами Донецької області деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, що проводилось судовою палатою у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення Апеляційного суду Донецької області (м. Бахмут).

Це узагальнення проведено апеляційним судом Донецької області (м Бахмут) відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.03.2016 року на підставі наданих 11 місцевими судами матеріалів судових проваджень за період 2014 – 2015 років, копій судових рішень за цей період, а також узагальнень, проведених місцевими судами.

Оскільки не всі місцеві суди надали дані щодо кількості та категорії питань, що були розглянуті судами, статистичні дані в цьому узагальненні не наводяться.

Питання, які вирішуються судом під час виконання вироку, а також порядок їх розгляду регламентується ст.ст.536-540 КПК України. Розгляд певних питань під час виконання вироку регламентується й нормами кримінально виконавчого кодексу (КВК) України та іншими законодавчими актами.

Згідно наданих місцевими судами матеріалів найбільший обсяг зазначених питань становили питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, а також про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким.

Крім цього, судами розглядалися й інші питання, зокрема, про відстрочку виконання вироку, про звільнення від покарання за хворобою, про застосування покарання за наявності кількох вироків та інші.

Згідно наданих даних в період 2014-2015 років судами не розглядалися питання, передбачені п.п.5, 7, 10 ч.1 ст.537 КПК України.

1.Відстрочка виконання вироку (п.1 ч.1 ст.537 КПК).

Відповідно до положень ст.536 КПК України виконання вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі може бути відстрочено у разі: 1) тяжкої хвороби засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання, - до його видужання; 2) вагітності засудженої або за наявності у неї малолітньої дитини – на час вагітності або до досягнення дитиною трьох років, якщо особу засуджено за злочин, що не є особливо тяжким; 3) якщо негайне відбування покарання може потягти за собою винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім'ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім'ї, тощо) – на строк, встановлений судом, але не більше одного року з дня набрання вироком законної сили. Відстрочка виконання вироку не допускається щодо осіб, засуджених за тяжкі (крім випадків, передбачених.2 ч.1 цієї статті) та особливо тяжкі злочини незалежно від строку покарання.

Згідно наданих даних до суду надходили звернення органів виконання покарання або засуджених про відстрочку виконання вироку у зв’язку з вагітністю засуджених. При розгляді таких звернень суду надавалися медичні довідки, якими підтверджувалася ця обставина, і суди постановляли ухвали про задоволення таких звернень.

Також, мали місце звернення до суду про відстрочку виконання вироку у зв’язку з визнанням засуджених інвалідами 2-ї групи.

Ухвалою Димитровського міського суду від 18.11.2014 року задоволено подання кримінально-виконавчої інспекції про відстрочку виконання вироку щодо Нізельника В.В., засудженого за ст.164 ч.1 КК України на 1 рік обмеження волі і на підставі п.1 ч.1 ст.536 КПК України прийнято рішення про відстрочку виконання вироку до 10.09.2016 року. Це своє рішення суд обґрунтував тим, що після засудження Нізельника рішенням МСЕК від 10.09.2014 року йому була встановлена 2 група інвалідності із загального захворювання строком на 2 роки, а згідно вимог ч.3 ст.61 КК України покарання у виді обмеження волі не застосовується щодо інвалідів 1-ї та 2-ї груп.

Однак, при розгляді зазначеного подання та прийнятті судового рішення, не були взяті до уваги положення ч.9 ст.59 та ч.6 ст.154 Кримінально виконавчого кодексу (КВК) України, згідно яких, якщо особа, засуджена до громадських робіт або обмеження волі визнається інвалідом першої чи другої групи орган чи установа виконання покарань вносить подання до суду про її дострокове звільнення. Разом з поданням до суду надсилаються висновок медико-соціальної експертної та спеціальної лікарської комісії.

Таким чином відповідно до наведених положень КВК України орган чи установа виконання покарань мали вносити подання до суду про дострокове звільнення від відбування покарання Нізельника В.В., а не про відстрочку виконання вироку.

Тому з урахуванням наведених обставин правильність прийнятого рішення про відстрочку виконання вироку вказаному засудженому викликає сумнів і виникає питання про те, чи є підстави для визнання тяжкою хворобою засудженого сам факт визнання цієї особи інвалідом 2-ї групи і прийняття на цій підставі рішення про відстрочку виконання вироку відповідно до ст.ст.536, п.1 ч.1 ст.537 КПК України?

2.Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (п.2 ч.1 ст.537 КПК).

Підстави для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання встановлені ст.81 КК України, згідно якої такими підставами є факт відбування засудженим певної частини призначеного покарання з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, а також встановлення того, що засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення. Це питання також регламентоване ч.3 ст.154 КПК України.

Надані матеріали свідчать про те, що суди в основному дотримувалися чинного законодавства при розгляді цього питання, однак мали місце ухвалення неповних або неконкретних за змістом рішень.

Так, ухвалою Добропільського міськрайонного суду від 21.03.2014 року задоволено подання керівника кримінально виконавчої інспекції і прийнято рішення про умовно-дострокове звільнення Мірошниченка В.В. від відбування покарання , призначеного йому вироком від 15.06.2012 року за ст.286 ч.1 КК України у виді 1 року 6 місяців виправних робіт.

Однак, ухваливши зазначене рішення, суд не вказав в своїй ухвалі строк невідбутого покарання, на який умовно-достроково звільнено засудженого, що може викликати певні сумніви та неузгодженості при виконанні цієї ухвали, у зв’язку з чим вищенаведена ухвала, можливо, потребує роз’яснення відповідно до положень ст.380 КПК України.

На ухвалення рішень впливали і особливі обставини, пов’язані з тим, що частина судів, які постановляли вироки, на даний час перебувають на тимчасово окупованій території, через що не можуть здійснювати правосуддя відповідно до Конституції та законодавства України.

Ухвалою Артемівського міськрайонного суду від 05.10.2015 року відмовлено в задоволенні клопотання Разенкова О.В., засудженого вироком Калінінського районного суду міста Горлівки від 04.04.2014 року на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Відмовляючи в задоволенні клопотання засудженого, суд послався на те, що Разенков, який утримується в Артемівському слідчому ізоляторі на підставі вищевказаного вироку до набрання ним чинності, не є особою, що відбуває покарання, оскільки ні від Калінінського районного суду міста Горлівки, який не здійснює правосуддя через розташування його на тимчасово окупованій території, ні від Слов'янського міськрайонного суду, якому визначена підсудність справ Калінінського районного суду міста Горлівки, не надходило розпорядження про набрання вироком законної сили, рішення про відновлення матеріалів кримінального провадження не приймалось.

Неоднозначною є практика судів при вирішенні питань про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у випадках, коли до суду з таким питанням звертаються не органи виконання покарання, а інші особи, зокрема, засуджені.

Ухвалою Селидівського міського суду від 4 вересня 2015 року було прийнято рішення про повернення заяви засудженого Васильєва С.В. про його умовно-дострокове звільнення від відбування покарання з тих підстав, що згідно вимог ст.154 ч.3 КВК України з таким клопотанням до суду може звернутися лише орган виконання покарання.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 22 грудня 2015 року апеляційна скарга засудженого була залишена без задоволення, а ухвала суду – без зміни, оскільки, на думку апеляційного суду, суд першої інстанції обґрунтовано послався на положення ст.154 ч.3 КВК України і з цих підстав відмовив засудженому у прийнятті до розгляду звернення останнього.

Ухвалою Красноармійського міськрайонного суду від 12.11.2015 року з посиланням на аналогічні положення ст.154 ч.3 КВК України було відмовлено у задоволенні клопотання засудженого Нижніковського М.В. про його умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 3 лютого 2016 року за апеляційною скаргою засудженого було скасовано зазначену ухвалу суду з призначенням нового розгляду клопотання у суді першої інстанції. В обґрунтування цього рішення апеляційний суд зазначив, що згідно ст.539 КПК України питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом. Тому засуджений мав право звернутися до суду з зазначеним клопотанням, а суд першої інстанції зобов’язаний був згідно вимог ст.537 КПК розглянути це клопотання по суті, при необхідності залучити до розгляду справи представника органу або установи виконання покарань, перевірити на підставі наданих суду матеріалів, чи існують передбачені ст.81 КК України підстави для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та прийняти відповідне рішення.

Аналіз судових рішень та норм чинного законодавства дають підстави вважати, що на відміну від КПК України 1960 року норми чинного КПК, які регламентують порядок розгляду питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є неконкретними, не містять чітких положень щодо процесуального порядку розгляду цього питання, що призводить до неоднозначного їх тлумачення і прийняття судами неоднозначних суперечливих рішень.

Зокрема, виникають такі питання:

за умови необхідності встановлення обставин, визначених ст.81 КК України, а саме, факту відбуття засудженим певної частини покарання, поведінки засудженого, обставин, які можуть свідчити про доведеність виправлення засудженого, чи має суд розглядати звернення не тільки органу або установи виконання покарань, що передбачено ч.3 ст.154 КВК, а й інших осіб, зазначених в ч.1 ст.539 КПК України, чи остання норма є загальною, в якій вказані усі особи, які можуть звернутися до суду стосовно розгляду усіх можливих питань, зазначених в ст.537 КПК, однак з приводу кожного конкретного питання необхідно виходити з норм інших законодавчих актів, які регламентують розгляд цих конкретних питань, що виникають під час виконання вироку?

якщо будь-яка особа, зазначена в ч.1 ст.539 КПК, може звернутися до суду з будь-якого питання, зазначеного в ст.537 КПК, то чи має суд в такому випадку з власної ініціативи витребувати певні фактичні дані (докази) та досліджувати їх в судовому засіданні з урахуванням загальних засад кримінального щодо змагальності сторін, об'єктивності та неупередженості суду, а також вимог ст.93 КПК про те, що збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження?

3.Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (п.3 ч.1 ст.537 КПК)

Підстави для заміни невідбутої частини покарання більш м'яким передбачені ст.82 КК України і такими підставами є відбуття засудженими до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі певної частини покарання з урахуванням тяжкості вчиненого злочину у разі, якщо засуджений став на шлях виправлення. При цьому, більш м'яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного виду покарання і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 04.04.2014 року частково задоволено апеляційну скаргу засудженої Ткаченко В.П., скасовано ухвалу Артемівського міськрайонного суду від 18 лютого 2014 року, якою було відмовлено в задоволенні подання начальника Артемівського СІЗО та голови спостережної комісії про заміну невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі на виправні роботи стосовно засудженої Ткаченко В.П. з постановленням своєї ухвали, якою також було відмовлено у задоволенні зазначеного подання.

Суд першої інстанції, відмовивши у задоволенні зазначеного подання, своє рішення мотивував тим, що засуджена Ткаченко не стала на шлях виправлення, оскільки, будучи працевлаштованою за місцем відбування покарання і отримуючи заробітну плату в сумі 1218 гривень, вона не вжила жодного заходу до сплати стягнутого з неї вироком суду відшкодування матеріальної шкоди в сумі 105800 гривень, а також штрафу в сумі 4 250 гривень.

Апеляційний суд в обґрунтування свого рішення послався на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, згідно яких засуджена повністю сплатила призначений їй вироком суду штраф, а несплата засудженою стягнення на відшкодування матеріальної шкоди за вироком суду була обумовлена ненадходженням виконавчого провадження до відділу виконавчої служби за місцем відбування покарання засудженою. При цьому, своє рішення про відмову в задоволенні зазначеного клопотання апеляційний суд мотивував тим, що згідно роз’яснень, викладених в п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» виправні роботи призначаються тільки працюючим і відбуваються за місцем роботи засудженого, тоді як засуджена Ткаченко на момент постановлення вироку ніде не працювала, за місцем відбування нею покарання (Артемівському слідчому ізоляторі), де вона була працевлаштована, виправні роботи не можуть бути призначені, а лист адміністрації підприємства про гарантію працевлаштування Ткаченко в разі звільнення її з місць позбавлення волі апеляційний суд не вважає наявністю у засудженої постійного місця роботи.

Наведені рішення судів викликають наступні питання:

а) чи мають органи виконання покарання ставити питання перед судами про заміну невідбутого покарання у виді позбавлення волі на виправні роботи, а суди – законні підстави для ухвалення таких рішень, оскільки згідно ст.57 КК України виправні роботи відбуваються засудженим лише за місцем його роботи, якого не має особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, а майбутні можливість та бажання засудженого працевлаштуватися є лише припущеннями та/або лише намірами цієї особи;

б) чи мав апеляційний суд підстави для ухвалення вищенаведеного рішення (своєї/нової ухвали) з урахуванням положень ст.ст.420, 421 КПК України про те, що свою/нову ухвалу апеляційний суд ухвалює в разі скасування лише ухвали суду першої інстанції про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру і за наявності підстав для прийняття рішення, яким погіршується становище особи, тоді як апеляційний суд постановив ухвалу, суть якої аналогічна рішенню суду першої інстанції – відмова у задоволенні клопотання про заміну призначеного покарання на більш м'яке але з інших підстав (мотивів) і що свою ухвалу апеляційний суд постановив за апеляційною скаргою засудженої, в якій вона просила апеляційний суд скасувати ухвалу суду першої інстанції і задовольнити клопотання про заміну їй покарання на більш м'яке;

в) чи має взагалі апеляційний суд законні підстави для скасування інших ухвал (крім ухвал про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру) і постановлення своєї/нової ухвали, зокрема, для скасування ухвали про задоволення клопотання про заміну призначеного покарання на більш м'яке і постановлення своєї ухвали про відмову в задоволенні такого клопотання.

Також судами області розглядалися клопотання та приймалися рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання засуджених, покарання яким було замінено на більш м'яке.

Ухвалою Добропільського міськрайонного суду від 23.09.2014 року було задоволено клопотання керівника кримінально виконавчої інспекції, погоджене з наглядовою комісією, і прийнято рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді виправних робіт Кулика М.М. на строк 2 місяці 17 днів.

Як встановлено судом, Кулик, який був засуджений за ст.186 ч.2 КК України на 4 роки позбавлення волі і йому постановою Селидівського міського суду невідбута частина покарання у виді позбавлення волі була замінена на виправні роботи строком на 1 рік 11 місяців 25 днів з утриманням в дохід держави 10% його заробітної плати, відбув більше половини строку покарання у виді виправних робіт, працює, позитивно характеризується як за місцем роботи, так і за місцем проживання.

Наведене рішення в цілому відповідає вимогам ч.5 ст.82 КК України, згідно якої до осіб, яким покарання замінено більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими статтею 81 цього Кодексу. Хоча в ухвалі суду зазначено про врахування судом факту відбуття засудженим більше половини строку покарання у виді виправних робіт, фактично засуджений Кулик відбув більше ніж дві третини цього покарання і саме відбуття такої частини покарання згідно з вимогами п.2 ч.3 ст.81 КК України було формальною підставою для прийняття рішення про умовно-дострокове звільнення його від відбування покарання, оскільки він був засуджений за вчинення умисного тяжкого злочину.

4.Звільнення від покарання за хворобою (п.6 ч.1 ст.537 КПК)

Підстави звільнення від покарання або від подальшого його відбування за хворобою передбачені ст.84 КК України, згідно якої звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до ст.ст.92-95 КК.

Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Військовослужбовці, засуджених до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні в разі визнання непридатними до військової служби за станом здоров'я звільняються від покарання.

Згідно наданих судами матеріалів у всіх випадках звільнення засуджених від відбування покарання за хворобою такою підставою було визнання засуджених після постановлення вироку або під час відбування покарання інвалідами другої групи. При цьому, в ухвалах не наводилось жодного врахування судами тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого або інших обставин.

За вищевказаний період судами не розглядалися питання про застосовування примусових заходів медичного характеру відповідно до ст.ст.92-95 КК.

Так, ухвалою Добропільського міськрайонного суду від 23 грудня 2014 року задоволено подання кримінально-виконавчої інспекції і ухвалено рішення про звільнення Прудника С.М. від покарання, призначеного йому вироком цього ж суду від 18.06.2014 року за ст.122 ч.1 КК України на 2 роки обмеження волі. Таке своє рішення суд обґрунтував положеннями ст.84 КК України про те, що особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або його відбування, що під час відбування покарання Прудник отримав другу групу інвалідності, що підтверджено висновком медико-соціальної експертизи від 11 листопада 2014 року, а згідно ст.59 ч.9 КВК України стосовно особи, яка після постановлення вироку визнана інвалідом першої чи другої групи або досягла пенсійного віку, або захворіла на тяжку хворобу, яка перешкоджає відбуванню покарання, а також стосовно жінки, яка завагітніла, кримінально-виконавча інспекція чи адміністрація виховного центру вносить до суду подання про звільнення такої особи від відбування покарання.

Аналогічні рішення приймалися й іншими судами.

Аналіз норм законодавства, що регулюють питання звільнення від покарання за хворобою містять певні неузгодженості та суперечливості.

Так, стаття 84 КК України містить поняття «звільнення від покарання» та «звільнення від відбування покарання» і за змістом цієї норми у випадку захворювання на психічну хворобу (ч.1 цієї статті), а також в разі визнання непридатними до військової служби за станом здоров'я військовослужбовців, засуджених до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні (ч.3 цієї статті), такі особи звільняються від покарання. Особи, які захворіли на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (ч.2 цієї статті), можуть бути звільнені від покарання або від подальшого його відбування.

Однак, в яких випадках застосовується звільнення від покарання, а в яких – звільнення від відбування покарання, в цій нормі закону не зазначено.

У той же час, в ч.3 ст.37, ч.9 ст.59 та ч.ч.4 та 5 ст.154 КВК передбачається можливість звернутися до суду з поданням чи клопотанням лише про звільнення від відбування покарання і не передбачається звернення про звільнення від покарання. Питання про те, хто, в якому випадку і в якому порядку може ставити перед судом питання про звільнення від покарання за хворобою не регламентовано ні кримінально-процесуальним, ні кримінально-виконавчим кодексами України.

При цьому, із змісту наведених норм КВК неможливо дійти однозначного висновку про те, чи є визнання засудженої особи інвалідом 1-ї чи 2-ї групи окремою підставою для звільнення від відбування покарання чи ця обставина є одним із видів тяжкого захворювання, що перешкоджає відбуванню покарання, чи достатньо лише факту встановлення такої інвалідності (висновку МСЕК) для звернення до суду, про що зазначено в ч.3 ст.37, ч.9 ст.59 КВК, чи крім цього висновку потрібно додавати ще й висновок спеціальної лікарської комісії (ч.6 ст.154 КВК).

Недостатньо зрозумілими є й положення ч.2 ст.84 КК про необхідність врахування судом тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого та інші обставини справи, зокрема, злочини якого ступеню тяжкості перешкоджають прийняттю такого рішення; який характер захворювання має враховувати суд, оскільки лише тяжка хвороба, яка перешкоджає відбуванню покарання, є підставою для звільнення за цією ж нормою закону; які саме дані про особу засудженого або інші обставини справи можуть перешкодити прийняттю такого рішення.

Тому, видається, що зазначені питання потребують законодавчого врегулювання або відповідного роз’яснення.

6.Застосування покарання по декільком вирокам (п.11 ч.1 ст.537 КПК).

Зазначене в цій нормі закону поняття «застосування покарання» судами розуміється неоднозначно. Деякі суди тлумачили це поняття лише як необхідність роз’яснення порядку самостійного виконання покарання за кожним з вироків, вважаючи неможливим прийняття рішення про визначення (призначення) загального (єдиного) покарання за всіма вироками, інші суди призначали загальне (єдине) покарання.

Так, ухвалою Артемівського міськрайонного суду від 18.02.2015 року розглянуто клопотання керівника відділу кримінально-виконавчої інспекції про вирішення питання про застосування додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади державного виконавця щодо Пічман В.В., призначеного засудженій вироками цього ж суду від 12.11.2013 року та від 02.12.2013 року строком на 2 року кожним з вироків і прийнято рішення про необхідність виконувати кожен з вироків в цій частині самостійно.

Цим же судом було розглянуто клопотання начальника Артемівського слідчого ізолятора про застосування покарання щодо Вибойчика Д.Г., засудженого вироками Красноармійського міськрайонного суду від 15.10.2014 року та від 07.11.2014 року, якими Вибойчику було призначено покарання у виді 3 місяців арешту кожним з вироків, і ухвалою від 27.01.2015 року прийнято рішення про те, що «строк відбуття покарання рахувати з дня його фактичного затримання до відбуття покарання визначеного вищевказаними вироками у вигляді трьох місяців арешту»

Видається, що наведені формулювання прийнятих рішень в цих ухвалах містять не досить чіткі висновки щодо того, яким чином мають виконуватися покарання за кількома вироками, зазначеними в цих ухвалах. Зі змісту прийнятих рішень можливо дійти висновку, що покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади, як і покарання у виді арешту за кожним з зазначених в ухвалах вироком, мають виконуватися кожен окремо, а у разі співпадіння їх виконання у певний проміжок часу вони можуть виконуватися одночасно. При цьому, початком відбування покарання за обома вироками буде час першого звернення до виконання одного з вироків, а закінченням – фактичне відбуття строку покарання за вироком, який був звернений до виконання пізніше.

В обох наведених випадках, з урахуванням невеликого проміжку часу між зверненням до виконання вироків, загальний строк, протягом якого засуджені мають відбувати покарання одночасно за двома вироками, не перевищуватиме трьох років позбавлення права обіймати певні посади і шести місяців арешту, які є максимальними розмірами для цих видів покарань.

У той же час, виникає питання, яким чином мають виконуватися вироки і яке рішення має прийняти суд у разі, коли при одночасному виконанні певної частини покарань одного виду за кількома вироками загальний час, протягом якого засуджений відбуватиме ці покарання, перевищуватиме максимальний розмір того чи іншого виду покарання, зокрема, трьох років позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю або шести місяців арешту?

У вищенаведених випадках суди, розглядаючи звернення органів виконання покарання про визначення порядку застосування покарання за наявності кількох вироків, приймали рішення про самостійне виконання покарань, призначених кількома вироками і не вирішували питання про призначення загального покарання за правилами, передбаченими ст.70 та/або ст.71 КК України.

В інших випадках суди приймали рішення про призначення загального покарання за кількома вироками.

Ухвалою Селидівського міського суду від 09.09.2015 року розглянуто подання адміністрації Селидівської виправної колонії про застосування покарання стосовно Бортника М.О., засудженого вироками Димитровського міського суду від 25 11.2013 року на 3 роки 6 місяців позбавлення волі і Красноармійського міського суду від 21.10.2013 року на 1 рік позбавлення волі і прийнято рішення про призначення загального покарання за двома вироками на підставі ч.4 ст.70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим.

Таким чином, приймаючи зазначення рішення, суд дійшов висновку, що положення п.11 ст.537 КПК України про те, що під час виконання вироку суд має право вирішувати питання «про застосування покарання за наявності кількох вироків» є підставою для призначення загального покарання за кількома вироками за правилами, встановленими ст.70 КК України, тобто, шляхом часткового складання призначених покарань або шляхом поглинення менш суворих покарань більш суворим.

У разі відповідності такого рішення вищенаведеним положенням п.11 ст.537 КПК України виникає питання, чи вправі суд приймати рішення про призначення загального покарання за кількома вироками у випадках, коли кожним з цих вироків покарання вже було призначено із застосуванням положень як ст.70 так і ст.71 КК України?

Разом з тим, мали випадки ухвалення судами рішень в порядку, встановленому ст.ст.537, 539 КПК України, не тільки про призначення загального покарання на підставі ст.ст.70, 71 КК України, а й про зміну вироків, що набрали законної сили.

Ухвалою Димитровського міського суду від 25.03.2014 року було задоволено подання органу виконання покарання про вирішення питання про застосування ст.70 або ст.71 КК України при призначенні покарання Селютіну Р.В., засудженому вироком від 05.11.2013 року за ст.ст.125 ч.1, 71, 72 КК України до 200 годин громадських робіт та штрафу в сумі 10200 гривень і вироком від 02.12.2013 року за ст.ст.185 ч.2, 125 ч.1, 70, 71 КК України до 2 років 20 днів обмеження волі та штрафу в сумі 10200 гривень і було прийнято рішення: про викладення резолютивної частини вироку від 02.12.2013 року в іншій редакції, а саме, про визнання Селютіна винним у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст.185 ч.2 та 125 ч.1 КК України з призначенням йому покарання за кожний з цих злочинів того ж виду і розміру, що й у вироку, про призначення покарання за сукупністю злочинів відповідно до ст.70 ч.1 КК України, про призначення покарання за сукупністю «теперішнього вироку» та вироку від 25.06.2013 року на підставі ст.71 КК України і про призначення остаточного покарання шляхом часткового складання призначених покарань з покаранням, призначеним Селютіну вироком від 05.11.2013 року.

Законність такого рішення суду викликає обґрунтований сумнів, оскільки вирішуючи питання, пов’язані з виконанням вироку в порядку, встановленому ст.ст.537, 539 КПК України, суд своєю ухвалою не мав законних підстав вносити зміни в той чи інший вирок, повторно визнавати засудженого винним у вчиненні того чи іншого злочину і призначати покарання за ці злочини, оскільки зазначені питання вирішуються вироком суду під час розгляду по суті кримінального провадження по обвинуваченню особи у вчиненні певних злочинів, а не при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням вироків, які набрали законної сили.

Також виникає питання, чи мав право суд визначати загальне покарання засудженому за всіма вироками за правилами, встановленими ст.70 та/або ст.71 КК України, виходячи з виду та розміру покарання, вже призначеного засудженому кожним з вироків?

Ні ст.ст.537, 539 КПК України, ні інші норми чинного КПК України прямо не передбачають такої можливості (в п.11 ст.537 КПК зазначено про можливість «застосування» покарання за кількома вироками, а не про «призначення» покарання за кількома вироками і не зазначено про можливість застосування при цьому ст.ст.70, 71 КК), тоді як КПК України 1960 року містив норму (статтю 413), згідно якої, коли щодо засудженого є вирок, який не виконано і про який не було відомо суду, що постановив останній за часом вирок, суд за місцем виконання вироку зобов’язаний визначити порядок застосування покарання за всіма вироками відповідно до ст.71 КК України.

Ухвалою Селидівського міського суду від 30.06.2015 року розглянуто подання адміністрації Селидівської виправної колонії про застосування покарання стосовно Букрєєва І.П., засудженого вироками Краснолиманського міського суду від 18.03.2014 року за ст.ст.309 ч.2, 71 КК України на 2 роки 2 місяці позбавлення волі та від 05.03.2014 року за ст.ст.185 ч.3, 263 ч.1, 70 ч.1, 71 ч.5 КК України на 5 років позбавлення волі і прийнято таке рішення: виключити з вироку від 18.03.2014 року посилання на ст.71 КК України і вважати Букрєєва засудженим за даним вироком за ст.309 ч.2 КК України до 2 років позбавлення волі; на підставі ст.70 ч.4 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання, призначеного вироком від 18.03.2014 року, більш суворим, призначеним вироком від 05.03.2014 року, вважати засудженим Букрєєва за вироком від 18.03.2014 року до 5 років позбавлення волі з конфіскацією особистого майна.

Таким чином, місцевий суд на стадії виконання вироку прийняв рішення, яким вніс зміни у вироки, тобто, фактично здійснив перегляд вироків як суд вищої інстанції. При цьому, такий перегляд здійснено одночасно щодо двох вироків, які набрали законної сили. Тому законність цієї ухвали викликає обґрунтований сумнів.

7.Інші сумніви і протиріччя при виконанні вироку (п.14 ч.1 ст.537 КПК)

Засуджений вироком Артемівського міськрайонного суду від 11.05.2012 року Бабухін С.С. звернувся до цього ж суду із заявою, в якій просив визнати факт його умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, посилаючись на те, що під час відбування ним покарання за вищевказаним вироком суду постановою так званого «Центрально-міського районного суду м.Горлівки ДНР» він був звільнений від відбування покарання умовно-достроково на 1 рік 2 місяці 10 днів.

Ухвалою Артемівського міськрайонного суду від 11.12.2015 року в задоволенні цієї заяви засудженому було відмовлено і в обґрунтування прийнятого рішення суд зазначив, що згідно ст.1 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» судова влада в Україні здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Відповідно до ст.5 цього Закону правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Також в цій ухвалі суд обґрунтовано послався на положення ч.ч.2 та 3 ст.9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» про те, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи були створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Враховуючи зазначені положення законів України, суд обґрунтовано зазначив у своїй ухвалі, що надана засудженим Бабухіним довідка, видана йому Калінінською виправною колонію міста Горлівки, про те, що Бабухін був звільнений від відбування призначеного йому покарання умовно-достроково на 1 рік 2 місяці 10 днів на підставі постанови так званого «Центрально-міського районного суду м.Горлівки ДНР» від 16.11.2015 року, не може бути взята судом до уваги і визнана доказом, що підтверджує ті чи інші обставини, оскільки створення і діяльність на тимчасово окупованій території України так званого «суду ДНР» є незаконними.

Аналогічні рішення приймалися й іншими судами області.

Неоднозначно вирішувалася судами підсудність розгляду питання про врахування строку попереднього ув’язнення у строк покарання (ч.5 ст.72 КК України в редакції Закону від 26.11.2015 року) під час виконання вироку.

Ухвалою Артемівського міськрайонного суду від 29.12.2015 року клопотання засудженого Булавіна Р.В. про застосування щодо нього положень ч.5 ст.72 КК України повернуто засудженому з посиланням на те, що таке клопотання має розглядатися судом, що ухвалив вирок, а ухвалою цього ж суду від 14.12.2015 року аналогічне клопотання засудженого Омельянчука В.В. направлено за підсудністю в інший суд, мотивуючи це тим, що такі клопотання розглядаються судом за місцем відбування покарання засудженого.

Таким чином, судді одного суду різним чином застосовували положення ст.539 КПК України щодо підсудності розгляду цього питання.

Виходячи з того, що це питання не підпадає під жоден з інших тринадцяти пунктів ч.1 ст.537 КПК України, воно має бути віднесено до категорії «інших питань про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку», тобто, до п.14 ст.537 КПК і відповідно до положень п.4 ч.2 ст.539 України має вирішуватися судом, який ухвалив вирок.

Однак, в такому разі невизначеним є розгляд застосування положень ч.5 ст.72 КК України у випадку ухвалення вироку апеляційним судом, як судом першої інстанції, в порядку, що був передбачений КПК України 1960 року.

Згідно роз’яснень в.о. голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі на ім'я голови апеляційного суду Запорізької області питання застосування положень ч.5 ст.72 КК під час виконання покарання має розглядати суд, в межах юрисдикції якого виконується вирок.

Висновки та пропозиції.

Аналіз судових рішень та норм чинного законодавства дає підстави вважати, що норми чинного КПК України, а також КВК України, що регламентують розгляд питань, які вирішуються судом під час виконання вироку, є стислими за своїм змістом, суперечливими як між собою, так і з окремими нормами інших законодавчих актів.

Чимало питань виникає і при тлумаченні норм КК України, якими встановлені підстави для прийняття рішень на цій стадії кримінального провадження.

Внаслідок цього суди по різному тлумачать ці норми і приймають різні, суперечливі рішення, в тому числі й при вирішення одного і того ж питання.

Тому, думається, є потреба у законодавчому врегулюванні певних питань, зазначених в цьому узагальненні та/або роз’ясненні цих питань.

ІІ.Узагальнення судової практики розгляду судами Донецької області деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, що проводилось судовою палатою у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення Апеляційного суду Донецької області (м. Маріуполь).

Виконання вироку є завершальною стадією кримінального процесу, в якій реалізується прийняте судове рішення, що набрало законної сили, і реалізується конституційний принцип (засада) кримінального процесу про обов'язковість судового рішення. Судочинство у справі вважається здійсненим лише у випадку, коли вирок або інше завершальне судове рішення звернено до виконання і виконано.

Значення стадії виконання вироку в тому, що створюються передумови для реалізації приписів суду, що зазначені у вироку, формується переконання про невідвертість покарання, забезпечується охорона прав і законних інтересів особи, утверджується режим законності у суспільстві. Саме в стадії виконання вироку має бути досягнута мета, яку ставить держава, передбачаючи кримінальне переслідування особи, яка вчинила злочин.

У стадії виконання вироку виникає низка процесуальних питань, які вимагають судового рішення, у тому числі питання про:

1) умовне – дострокове звільнення від відбування покарання (п.2 ч.1 ст. 537 КПК України);

2) заміну не відбутої частини покарання більш м’яким (п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК України);

3) порядок застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання після заміни не відбутої частини покарання більш м’яким (ч.8 ст. 154 КВК України);

4) відстрочку виконання вироку (п.1 ч.1 ст. 537 КПК України);

5) застосування звільнення від покарання за хворобою (п. 6 ч. 1 ст. 537 КПК України) виконання положень ч. 3 ст. 84 КК України щодо направлення для подальшого відбування покарання цих осіб у разі їх одужання);

6) застосування примусових заходів медичного характеру відповідно до статей 92 – 95 КК України, у випадку передбаченому ч. 7 ст. 539 КПК України;

7) застосування покарання за наявності кількох вироків (п. 11 ч. 1 ст. 537 КПК України);

8) інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.

Метою цього узагальнення є:

- аналіз застосування місцевими судами Донецької області кримінального процесуального законодавства при вирішенні питань під час виконання вироків, постанов та ухвал;

- виявлення складних і спірних питань, що виникають у судовій практиці при виконанні судових рішень;

- напрацювання однакових підходів до здійснення судового провадження при вирішенні даних питань.

Об’єктами дослідження є копії судових рішень, надані місцевими судами Донецької області на запит апеляційного суду Донецької області:

1) Жовтневим районним судом м. Маріуполя;

2) Іллічівським районним судом м. Маріуполя;

3) Орджонікідзевским районним судом м. Маріуполя;

4) Приморським районним судом м. Маріуполя;

5) Волноваським районним судом Донецької області;

6) Володарським районним судом Донецької області;

7) Першотравневим районним судом Донецької області;

8) Великоновосілківським районним судом Донецької області;

9) Вугледарським міським судом Донецької області.

За період 2014-2015 роки судами першої інстанції Донецької області було розглянуто 759 справ щодо вирішення питань, пов’язаних з виконанням вироків.

Справи в порядку виконання вироків

2014 рік

2015 рік

про умовне – дострокове звільнення від відбування покарання (п.2 ч.1 ст. 537 КПК України)

403

182

про заміну не відбутої частини покарання більш м’яким (п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК України)

про порядок застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання після заміни не відбутої частини покарання більш м’яким (ч.8 ст. 154 КВК України)

про відстрочку виконання вироку (п.1 ч.1 ст. 537 КПК України)

про застосування звільнення від покарання за хворобою (п. 6 ч. 1 ст. 537 КПК України) виконання положень ч. 3 ст. 84 КК України щодо направлення для подальшого відбування покарання цих осіб у разі їх одужання)

про застосування примусових заходів медичного характеру відповідно до статей 92 – 95 КК України, у випадку передбаченому ч. 7 ст. 539 КПК України

про застосування покарання за наявності кількох вироків (п. 11 ч. 1 ст. 537 КПК України)

про інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку

1)Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання має надзвичайно важливе значення для виправлення засуджених і попередження вчинення нових злочинів і можливе тільки після фактичного відбуття засудженим частини покарання, передбаченої статтею 81 КК України, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення (постанова Пленуму Верховного Суду України "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміни не відбутої частини покарання більш м'яким" від 26 квітня 2002 р. № 2).

Це питання вирішується ухвалою судді районного (міського) суду за правилами, передбаченими ст. 539 КПК України, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органа або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

У ч. 1 ст. 81 КК зазначено: до осіб, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. При цьому засуджений може бути умовно-достроково звільнений повністю або частково і від відбування додаткового покарання.

Підставами можливого застосування ст. 81 КК визнається: 1) засудження особи до одного з п'яти зазначених у цій статті видів покарань, а саме: а) виправних робіт, б) службового обмеження для військовослужбовців, в) обмеження волі, г) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, або д) позбавлення волі; 2) наявність з боку засудженого зразкової поведінки і сумлінного ставлення до праці, що має свідчити про його виправлення; 3) наявність визначеної в законі частини фактично відбутого покарання. При цьому, як правило, чим вищий ступінь небезпечності вчиненого злочину, за який засуджено особу, тим більшого строку фактичного відбування покарання вимагає закон.

Щодо змісту критеріїв, зазначених у ч. 2 ст. 81 КК, "сумлінна поведінка і ставлення до праці", то вони мають засвідчити, що засуджений довів своє виправлення. Визначення таких критеріїв залежить не лише від тяжкості вчиненого злочину і даних про особу засудженого, а головним чином від наявності сумлінного додержання ним усіх вимог режиму місця відбування покарання і правил поведінки та людського спілкування у колективі, від сумлінного і активного виконання дорученої роботи, суворого додержання виробничої дисципліни, щирого каяття у вчиненні злочину тощо. Висновок суду про виправлення засудженого має ґрунтуватися на всебічному врахуванні вищенаведених даних та аналізу всього періоду відбутої частини строку покарання засудженим.

Застосовувати умовно-дострокове звільнення від покарання можна після фактичного відбуття засудженим:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом не відбутої частини покарання.

Якщо особа, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання, вчинить протягом не відбутої частини покарання новий злочин, суд має призначити такій особі покарання за правилами про сукупність вироків та за правилами про складання покарань.

З аналізу практиці вирішення цих питань убачається, що суди цілком дотримуються вимог ст.ст. 81, 82 КК України та положень ст. 537,539 КПК України.

Так, ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18.03.2014 року у задоволенні подання начальника КВІ Жовтневого району м. Маріуполя УДДУПВП в Донецькій області про умовно-досрокове звільнення щодо Байталджи М.Ф. відмовлено з тих підстав, що за період відбування покарання він не відшкодував матеріальну та моральну шкоду. Тому суд не прийняв до уваги позитивні характеристики засудженого як підстави для умовно-дострокового звільнення.

Ухвалами Великоновосілківського районного суду Донецької області від 14.10.2014 року щодо Платошина С.А., від 16.10.14 року щодо Костогриза М.А., від 29.09.2014 року щодо Кошубарова В.А. задоволено клопотання в.о. начальника Волноваської ВК № 120 та голови спостережної комісії про їх умовно-дострокове звільнення.

Вирішуючи це питання, суд врахував, що засудженні позитивно характеризуються, не мали стягнень, мали заохочення та своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довели своє виправлення.

У той же час, ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донцецької області від 05.10.2015 року відмовлено у задоволенні подання начальника КВІ Жовтневого району м. Маріуполя УДПтСУ в Донецькій області про умовно-досрокове звільнення від відбування покарання засудженого Павленка І.Л.

В ухвалі суд зазначив, що Павленко І.Л. працює, отримує заробітну плату, з якої відбувається відрахування на користь держави згідно вироку, за місцем проживання характеризується посередньо, а за місцем праці позитивно, як відповідальний, працелюбний, відкритий, дружелюбний, нагороджений почесною грамотою за сумлінну працю та високий професіоналізм і вагомий внесок в розвиток підприємства. Крім того, трудовий колектив у своєму клопотанні підтвердив, що порушень трудової та громадської дисципліни він не допускав.

Разом з тим, приймаючи рішення, суд зробив висновок, що надані матеріали не містять беззаперечних даних на підтвердження того, що засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення. При цьому, не навів мотивів відмови у задоволенні подання з урахуванням наведених ним же позитивних даних про особу засудженого.

2) Заміна засудженому, що відбуває покарання, не відбутої частини покарання більш м'яким може бути застосовано судом за наявності умов, визначених у ст. 82 КК України.

Така заміна може застосовуватися лише до осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі.

Заміна не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням може бути застосовано, якщо засуджений став на шлях виправлення.

Це означає, що поведінка засудженого та його сумлінна активна праця в містах позбавлення волі і виконання умов режиму відбування покарання є свідченням його бажання залишити назавжди свою злочинність в минулому. Все це дає можливість для пом'якшення такому засудженому кримінально-правового примусу з менш інтенсивним каральним впливом, властивим для більш м'яких видів покарання, ніж обмеження волі або позбавлення волі.

Суд може замінити невідбуту частину покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі будь-яким більш м'яким покаранням з передбачених видів покарання у ст. 51 КК. Наприклад, суд може за наявності визначених в законі умов невідбуту частину строку покарання у вигляді обмеження волі замінити більш м'яким видом покарання - виправними роботами на строк не відбутої частини покарання у вигляді обмеження волі.

В іншому випадку суд може замінити невідбуту частину строку покарання у вигляді позбавлення волі більш м'яким покаранням обмеженням волі на строк не відбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі.

У разі заміни не відбутої частини покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі більш м'яким видом покарання, останнє призначається на строк, рівний не відбутій частині покарання. При цьому більш м'яке покарання призначається у межах строків, установлених у Загальній частини КК для даного виду покарання, і не повинне перевищувати не відбутого строку покарання, призначеного за вироком суду.

Наприклад, якщо засуджений, відбуваючи призначене йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на три роки, відбув третину строку такого виду покарання, тобто один рік, то суд за наявності всіх інших умов, зазначених у законі, може замінити такому засудженому невідбуту частину покарання у вигляді позбавлення волі, яка становить у даному випадку два роки, більш м'яким видом покарання, скажімо, обмеженням волі, але на строк не більше двох років, хоча покарання у вигляді обмеження волі установлено в Загальній частині КК від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК).

Разом з тим застосований строк більш м'якого виду покарання має бути у межах визначеного строку для даного виду покарання, навіть якщо не відбута частина обмеження або позбавлення волі перевищує цей строк.

Заміна не відбутої частини покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі більш м'яким видом покарання можлива лише після фактичного відбуття засудженим:

а) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

б) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;

в) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом не відбутої частини покарання.

У разі заміни засудженому не відбутої частини основного покарання більш м'яким його може бути звільнено також і від додаткового покарання. Засуджений підлягає звільненню і від додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Якщо ж додаткове покарання є більш суворим, ніж нове основне покарання, то такого засудженого слід звільняти від додаткового покарання.

Наприклад, особі за вчинення злочину середньої тяжкості було призначене покарання у вигляді обмеження волі строком на три роки з позбавленням права обіймати посаду головного бухгалтера строком на два роки. Після відбуття такою особою третини строку призначеного їй основного покарання суд замінив їй невідбуту частину покарання у вигляді обмеження волі більш м'яким покаранням у вигляді громадських робіт на строк сто двадцять годин. У цьому випадку додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати посаду головного бухгалтера строком на два роки є більш суворим, ніж нове основне покарання, яким є громадські роботи, тому засуджений, очевидно, заслуговує на звільнення судом від додаткового покарання, яким є позбавлення права обіймати посаду головного бухгалтера.

У разі вчинення особою під час відбування більш м'якого виду покарання нового злочину суд до покарання за знову вчинений злочин додає повністю або частково лише невідбуту частину більш м'якого покарання, а не ту частину, яка залишилася не відбутою у вигляді обмеження або позбавлення волі, призначеного за вироком суду.

Заміна не відбутої частини покарання більш м'яким видом покарання відрізняється від умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, зокрема тим, що вона стосується засуджених, які стали на шлях виправлення і може бути застосована до певної частини не відбутого покарання лише у вигляді обмеження або позбавлення волі. При цьому замінену частину такого виду покарання більш м'яким видом покарання засуджений продовжує відбувати; в той час, як умовно-дострокове звільнення від покарання може мати місце по відношенню до будь-яких видів (за винятком арешту) основного покарання, а його застосування можливе лише до засуджених, які довели своє виправлення і воно пов'язане із звільненням такого засудженого від подальшого відбування покарання.

Вимогам кримінального і кримінального процесуального закону суди дотримуються, але с контексту судових рішень убачаються деякі недоліки.

Наприклад, ухвалою Иллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 28.10.2014 року задоволено клопотання захисника і змінено Кунделю Л.О. невідбуту частину покарання на більш м’яку. Також, його звільнено від відбування додаткового покарання.

В своєму рішенні суд зазначив, що засуджений фактично відбув третину призначеного судом покарання, адміністрацією за місцем відбування покарання характеризується задовільно, не порушує режим утримання, стягнень не має, а також врахував можливість його працевлаштування, яка підтверджена гарантійним листом роботодавця. Разом з тим, суд не зробив висновок про те, що засуджений став на шлях виправлення.

Ухвалою Волноваського районного суду Донецької області від 01.09.2014 року прийнято рішення про заміну засудженому Терещенку М.І. не відбутої частини покарання на більш м’яке. При цьому в рішенні суду в загалі не зазначено, що стало приводом для розгляду цієї справи і фактично не мотивовано та не обґрунтовано прийнято рішення.

3) Відповідно до ст. 536 КПК України суд, який ухвалив вирок, може прийняти рішення про відстрочку виконання вироку у таких випадках: у разі тяжкої хвороби засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання; у разі вагітності засудженої або за наявності у неї малолітньої дитини; якщо негайне відбування покарання може потягти за собою винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім'ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім'ї тощо).

Судами зазначені питання при виконанні вироку також вирішувалися, але мали місце порушення вимог кримінального та кримінального процесуального законів.

Так, ухвалами Волноваського районного суду Донецької області від 26.11.2015 року відстрочено виконання вироку щодо Іщенка О.О. й Іщенка С.О. засуджених за ст..296 ч.4 КК України, а Іщенка С.О. ще й за ст..121 ч.2 КК України у зв’язку з тим, що засудженими є два рідних брати, які є єдиними синами своїх батьків похилого віку, які не працюють і знаходяться на їх утриманні. Крім того, у Іщенка С.О. дружина вагітна.

У зв’язку із зазначеними обставинами суд дійшов висновку про можливість виконання вироку до розгляду їх касаційних скарг, оскільки у разі скасування або зміни вироку затримання засуджених може потягти за собою тяжкі наслідки (хвороба або викидень у дружини Іщенка С.О., тощо.

Вказані ухвали були скасовані ухвалами апеляційного суду Донецької області з мотивів того, що настання винятково тяжких наслідків в разі відбування покарання за вироком не ґрунтується на відповідних даних, а також, що відстрочка виконання вироку не допускається , що до осіб засуджених за тяжкі злочини.

Також ухвалою цього ж суду від 27 листопаду 2015 року було відстрочено виконання вироку до розгляду касаційної скарги щодо Жукова М.Р. засудженого за ст..296 ч.4 та 121 ч.2 КК України з мотивів того,що його засуджено за вчинення злочину у неповнолітньому віці, й разі прийняття закону щодо зарахування попереднього ув’язнення з урахування день за два, а в такому разі Жуков вже відбув призначене йому покарання, а тому на думку суду ці обставини могли потягти тяжкі наслідки у вигляді порушення його прав. Ця ухвала також була скасована ухвалою апеляційного суду Донецької області з мотивів того, що відстрочка виконання вироку не допускається щодо осіб засуджених за тяжкі злочини.

4) Судами також вирішувалися питання про застосування звільнення від покарання за хворобою (п. 6 ч. 1 ст. 537 КПК України).

Перший різновид звільнення від покарання за хворобою стосується особи, яка під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої діяння або керувати ними. Така хвороба позбавляє засудженого спроможності свідомо сприйняти й оцінити застосоване до нього покарання. Особі, яка під час відбуття покарання захворіла на психічну хворобу, властиві всі ознаки юридичного і медичного критеріїв неосудності. Але вона не може бути визнана неосудною, оскільки неосудність особи кримінальний закон пов'язує з моментом вчинення суспільно небезпечного діяння. У випадку, що розглядається, йдеться про особу, яка вчинила злочин у стані осудності, але потім, під час відбування покарання за вчинений злочин, захворіла на психічну хворобу, Таке звільнення є обов'язковим. Суддя у цьому випадку, враховуючи висновок лікарської комісії про захворювання особи, що відбуває покарання, на психічну хворобу, виносить на підставі ч. 1 ст. 84 КК постанову про звільнення такої особи від подальшого відбування покарання. До такої особи за призначенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Залежно від характеру та тяжкості психічного захворювання, тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням ступеня небезпечно хворого для себе або інших осіб, суд може на підставі ч. 1 ст. 94 КК застосувати до такої особи один із видів примусових заходів медичного характеру, а саме: надання амбулаторної психічної допомоги в примусовому порядку або поміщення у психіатричний заклад і лікування у примусовому порядку.

Якщо, зазначається у ч. 6 ст. 94 КК, не буде визнано за необхідне застосувати до психічно хворого примусові заходи медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Другий різновид звільнення від покарання стосується особи, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на тяжку (не психічну) хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання. Суд у цьому випадку, може, але не зобов'язаний звільнити від покарання або від подальшого його відбування особу, що захворіла на тяжку хворобу з урахуванням не лише тяжкості захворювання, а й усіх обставин справи.

При вирішення цього питання суд має враховувати, зокрема, характер захворювання і його небезпеку для життя або здоров'я особи за висновком лікарської комісії або лікувально-медичної експертизи, тяжкість вчиненого злочину та дані, що характеризують особу, яка захворіла на тяжку хворобу. На підставі аналізу усіх цих обставин суд виносить постанову про звільнення особи від покарання за хворобою або про відмову від такого звільнення. При звільненні від покарання особи, яка має тяжке захворювання, суд може на підставі ст. 96 КК застосувати до такої особи примусове лікування.

У разі одужання особи, яка була звільнена від покарання за хворобою, така особа (ч. 4 ст. 84 КК) повинна бути направлена для відбування покарання, якщо не закінчився строк давності кримінальної відповідальності або строк давності виконання обвинувального вироку, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до особи було застосоване примусове лікування, зараховується в строк покарання.

Третій різновид звільнення від покарання стосується військовослужбовців, які, будучи засудженими до таких видів покарання, як службове обмеження для військовослужбовців, арешт, які військовослужбовці відбувають на гауптвахті або у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, були визнані непридатними до військової служби за станом здоров'я. Цей різновид звільнення від покарання є обов'язковим. Суд за наявності висновку лікарської комісії про непридатність зазначених військовослужбовців до військової служби за станом здоров'я зобов'язаний звільнити їх від покарання.

Так, ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 24.12.2014 року у задоволенні подання начальника КВІ Жовтневого району м. Маріуполя щодо Іванова І.В. відмовлено у його звільнені у зв’язку з хворобою, оскільки він є інвалідом 3-ї групи, працездатний, з певними висновками про умови та характер праці.

Ухвалою того ж суду від 12.03 2014 року з цього ж питання щодо Щияна В.В. також відмовлено у його звільнені у зв’язку з хворобою у зв’язку з тим, що не надано висновку спеціальної лікарської комісії про стан його здоров’я, або висновку МСЕК про визнання його інвалідом.

5) Судами також вирішувались питання про застосування примусових заходів медичного характеру відповідно до статей 92 – 95 КК України, у випадку передбаченому ч. 7 ст. 539 КПК України.

Так, ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 05.03.2015 року щодо Іщенка К.Г. продовжено надання амбулаторної примусової психіатричної допомоги.

Суд, посилаючись на ст. 19 Закону України «Про психіатричну допомогу» та ч. 2 ст. 95 КК України, мотивував своє рішення даними акту психіатричного огляду комісії лікарів психіатрів ЛКПУ Міської психіатричної лікарні № 7 м. Маріуполя Донецької області, згідно якого для стійкої ремісії та соціальної адоптації Іщенко К.Г. потребує продовження примусової психіатричної допомоги.

Аналогічні рішення від 19.01.2015 року щодо Ковальова В.Є. та від 23.01 2015 року щодо Топалова Г.П. були прийняти тим же судом.

Ухвалою Великоновосілківського районного суду Донецької області від 15.04.2015 року щодо Штихна В.В. продовжено надання амбулаторної примусової психіатричної допомоги.

Приймаючи таке рішення, суд лише послався на висновок комісії лікарів психіатрів про необхідність продовження Штихну В.В. такого лікування, але не навів у чому полягають ці висновки. Отже, з ухвали суду не зрозуміло з яких підстав зроблений висновок про необхідність продовження надання йому амбулаторної примусової психіатричної допомоги.

Ухвалою Великоновосілківського районного суду Донецької області від 08.12.2015 року припинено застосування примусових заходів медичного характеру щодо Штихна В.В. на підставі висновку комісії лікарів психіатрів, згідно якого Штихно В.В., хоча і має діагноз : легку розумову недостатність, але у зв’язку з поліпшенням стану здоров’я не потребує необхідності подальшого надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку.

Аналогічне рішення було прийнято Орджонікідзевським районним судом м. Маріуполя від 22.01.20015 року по справі щодо Літвіна В.І.

6) При вирішенні питань щодо виконання покарання за наявності кількох вироків суди дотримуються вимог кримінального процесуального закону.

Необхідність визначення порядку застосування покарання за наявності декількох вироків у стадії виконання вироку виникає в таких випадках: а) якщо щодо засудженого є не приведений у виконання вирок, про який не було відомо суду, що ухвалив останній за часом вирок, і тому суд не призначив покарання за сукупністю вироків (п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 р. № 7 "Про практику призначення судом кримінального покарання"); б) якщо під час виконання покарання, призначеного за сукупністю вироків, перший із них скасований, унаслідок чого необхідно виключити із сукупності міру покарання, призначену судом за скасованим вироком (п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.1990 р. "Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків")'.

Зазначені питання вирішуються судом за місцем виконання вироку в порядку, передбаченому ст. 539 КПК (див. коментар до цієї статті).

Визначаючи порядок застосування покарання засудженому, щодо якого є не приведений у виконання вирок, про який не було відомо суду, що ухвалив останній вирок, суд зобов'язаний керуватися ст. 71 КК, що передбачає призначення покарання за сукупністю вироків.

Шляхом винесення постанови або ухвали про призначення покарання за наявності кількох вироків установлюється загальний розмір покарання, що підлягає відбуванню. Однак вироки і після цього зберігають своє самостійне значення, й у разі скасування одного з них інші залишаються в силі, а їх виконання продовжується.

Так, вироком Ленінського районного суду м. Донецька від 17.09.2013 року Гончарова В.А. засуджено за ч. 2 ст. 15; ч.2 ст. 185; 75,76 КК України до 2-х років позбавлення волі з випробуванням на 2 роки. Вирок був звернутий до виконання до КВІ м. Вугледар Донецької області. У стадії виконання вироку було встановлено, що Гончаров В.А. 15.11.2013 року засуджений Кіровським районним судом м. Донецька за ч. 2 ст. 186 КК України до 4 років позбавлення волі, що стало підставою для застосування покарання за наявності кількох вироків.

Врахувавши зазначені обставини, Вугледарський міський суд Донецької області ухвалою від 14.05.2014 року задовольнив клопотання КВІ м. Вугледар та на підставі ст. 71 КК України, з дотриманням положень ст. 537 КПК України, у порядку ст. 539 КПК України, застосував засудженому Гончарову В.А. покарання за кількома вироками.

Вироком Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 12.09.2013 року Рубежанський А.Г. засуджений за ст.ст. 190 ч. 2; 71; 72 ч. 3 КК України до 2 років обмеження волі. Вироком Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24.01.2014 року Рубежанський А.Г. засуджений за ст.ст. 190 ч. 2; 70 ч. 4 КК України до 2 років обмеження волі та штрафу у розмірі 1 700 грн. Вироком Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24.04.2014 року Рубежанський А.Г. засуджений за ст.ст. 185 ч. 2; 70 ч. 4 КК України до 2 років 6 місяців обмеження волі. Вироком Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 29.04.2014 року Рубежанський А.Г. засуджений за ст.ст. 309 ч. 1, 70 ч. 4 КК України до 2 років обмеження волі.

При цьому при ухваленні вироку Приморського районного суду м. Маріуполя від 29.04.2014 року, покарання, призначене вироком Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 24.04.2014 року враховано не було.

Враховуючи зазначені обставини Іллічівський суд м. Маріуполя Донецької області ухвалою від 04.11.2014 року задовольнив подання Маріупольського виправного центру УДПтСУ в Донецькій області № 138 та на підставі ст. 71 КК України, з дотриманням положень ст. 537 КПК України, у порядку ст. 539 КПК України, застосував щодо засудженого Гончарова В.А. покарання за кількома вироками.

Вироком Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27.03.2015 року Зурнаджі Д.С. засуджений за ч. 3 ст. 185 КК України до 4 років 6 місяців позбавлення волі. Вироком Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 26.05.2015 року Зурнаджи Д.С. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до 3 років 6 місяців позбавлення волі, що стало підставою для застосування покарання за наявності кількох вироків.

Враховуючи зазначені обставини Жовтневий суд м. Маріуполя Донецької області ухвалою від 03.09.2015 року задовольнив клопотання Маріупольського слідчого ізолятору та на підставі ч. 4 ст. 70 КК України, у порядку ст. 539 КПК України, застосував щодо засудженого Зурнаджі Д.С. покарання за кількома вироками. Приймаючи рішення про застосування положень ч. 4 ст. 70 КК України, суд виходив з того, що кримінальне правопорушення, за яке Зурнаджі Д.С. був засуджений останнім вироком, вчинено до постановлення попереднього вироку Іллічівського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27.03.2015 року.

7) Крім питань, безпосередньо зазначених у законі, суди вирішували також інші питання, що виникають при виконанні вироку внаслідок їх недоліків:

Так, ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 23.05.2014 року відмовлено у задоволенні подання кримінально-виконавчої інспекції Жовтневого району м. Маріуполя УДПСУ в Донецькій області про вирішення питання щодо виконання вироку у відношенні засудженого Нодія І.Б., оскільки питання, порушені у зазначеному поданні, не можуть бути предметом розгляду в суді першої інстанції за місцем виконання вироку суду, а віднесені до компетенції суду, що ухвалив вирок, яким у даному випадку є Першотравневий районний суд Донецької області.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 13.11.2014 року постанову цього ж суду від 10.05.2011 року щодо заміни засудженому Костей Р.П. міри покарання у вигляді штрафу у розмірі 1 530 грн. на 240 годин громадських робіт, ухвалено вважати виконаною, оскільки на момент розгляду подання начальника Жовтневого КВІ УДПтСУ в Донецькій області про роз’яснення виконання зазначеної постанови, засудженим вже був сплачений штраф.

Інші питання, яки можуть виникати при виконанні вироку за період 2014 – 2015 роки, що заслуговують на увагу, судами не вирішувалися.

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Проведене узагальнення судової практики здійснення кримінального провадження на стадії виконання вироку засвідчило, що суди цілком правильно застосовують процесуальний закон, хоч практика і непозбавлена певних недоліків, зумовлених як об’єктивними (наявність положень, які неоднозначно тлумачаться), так і суб’єктивними (ігнорування положень закону та рекомендацій ВССУ) чинниками.

Такі недоліки, передусім, полягають у недостатності досвіду застосування положень КПК України з вирішення питань при виконанні вироку, неправильного тлумачення чинного законодавства і, як наслідок, його неправильного застосування суддями.

Результати проведеного узагальнення показали, що суддям для правильного вирішення питань при виконанні вироку необхідно дотримуватися конституційних засад здійснення судочинства, чітко та неухильно дотримуватися положень процесуального закону, не допускаючи порушень закону, а також принципово підходити до усунення недоліків.